Українські жінки у горнилі модернізації

Для багатьох дітей вони ставали єдиною надією на порятунок, однак доля значної кількості вихованців цих закладів була трагічною. Попри те що у них було передбачено певний мінімальний харчовий раціон, його норми були недостатніми і часто не дотримувалися. Фахові розрахунки показали, що для виведення дитини зі стану абсолютної дистрофії та початкової стадії опухання необхідним був такий раціон, якого не мали на той час навіть робітники промислових підприємств (рівень забезпечення яких був найвищим), тож виснажені голодом діти навіть у притулках фактично були приречені на смерть. Документи того часу недвозначно свідчать про фатальну нестачу їжі та високий рівень смертності дітей у державних дитячих установах. Проте навіть за таких обставин шанси вижити тут були дещо вищі, аніж у вимираючих ізольованих селах.

Трагічною була доля немовлят, народжених у роки голоду. Якщо виснажений організм матері виявлявся нездатним до повноцінної лактації, це прирікало новонароджену дитину на смерть. Деякі матері виявляли цілковиту жертовність — відмовлялися від їжі на користь дітей, намагаючись підтримати їхнє життя. Проте у більшості випадків це не могло врятувати дитину, чий несформований організм потребував повноцінного харчування. Тисячі українських жінок змушені були стати безсилими свідками голодної смерті власних немовлят. Попри переважання спогадів про материнську самовідданість, існують і інші свідчення: перед лицем голодної смерті материнські почуття інколи притуплювалися, а дилема про те, чиє життя — матері чи дитини — слід рятувати, не завжди вирішувалась на користь дитини.

Отут у жінки 4 дочки було і син. Хазяїн умер. А вони взяли відвезли на станцію і бросили того хлопчика. А дві дочки поїхали на Донбас, а дві лежать в постелі — чималі вже, здорові були дівчата. Ну, мати шо розживеться — сама їсть, а вони: «Мамочко, та дайте нам хоч трішечки. Хоч молочка!» — «Вам однаково вмирать!» — каже. Ото матері такі були…

(Луганщина)

Непоодинокими, очевидно, були випадки, коли доведені голодом до відчаю батьки залишали дітей напризволяще, шукаючи порятунку власного життя. Діти, яких батьки покидали вдома, були фактично приречені на смерть. Подібну історію про своїх сусідів розповіла жінка з Канева: чоловік пішов на заробітки, де й загинув, а мати поїхала у Білорусію в пошуках хліба; усі четверо їхніх дітей (найстаршій дівчинці було тоді вісім років) загинули з голоду у власній хаті. Подібні свідчення — не рідкість. У спогадах — чимало згадок про безпритульних дітей, які блукали селями і полями у пошуках хоч якоїсь їжі, та врешті у більшості випадків гинули.

Один чоловік пішов на Донбас, а жінку з дитинкою бросив дома. А дитинка така… мабуть було два годи. І жінка бросила ту дитинку дома та й поїхала до чоловіка. А той хлопчик — я його й зараз у глаза бачу, як він ішов до нас у красних штаніках… І бідненьке там на Бугаївку десь зайшло лягло і вмерло. Ой!..

(Вінничина)

На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі. Обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом назад-вперед. Скільки сидить — стільки й гойдається. І так нескінченно одна пісня напівголосом: «Їсти, їсти, їсти…»

(Луганщина)