Українські жінки у горнилі модернізації

Особливого забарвлення набувають у контексті Голодомору жіноча солідарність та взаємодопомога: завдяки безкорисливій помочі та співчуттю багатьом вдалося пережити голод. Зрозуміло, що на тлі катастрофічної нестачі їжі, що спричиняла втрату людяності, знецінення самого людського життя та збайдужіння до інших і навіть до себе, звичайні жести милосердя і співчуття видаються вчинками, гідними захоплення. Характерно, що у спогадах про таку допомогу найчастіше фігурують саме жінки, які нерідко ділилися останнім, намагаючись врятувати життя іншої — нерідко чужої — людини.

Моя тьотя, мамина сестра, вона вдова. Було в неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас. Шо там можна було — те вділили…

(Житомирщина)

…Сусіди якраз через одну хату, так не було корови, і дітей багато. Ми їм давали молоко…

…А оце нищі — кажен день душ 20 приходе. Так я ото достану мисочку яблук з горища, і їм по тройку — по четверо даю отак. І одну душу не виряжала, шоб нічого не дала. Або буряка кусочок дам, або як картошинка є зварена, так дам…

(Луганщина)

Трагедія материнства

Жіночі спогади розкривають трагедію жінки-матері, яка безсила перед стихією смерті, не здатна захистити власних дітей, врятувати їх від голоду. Тогочасні звіти місцевих органів влади Харкова та Києва віддзеркалюють масштаби цього явища: на вулицях з’явилися тисячі безпритульних покинутих дітей, що їх родичі чи самі батьки звідусіль звозили до великих міст, даючи їм хоч якийсь шанс на виживання. Загрозливі масштаби дитячої безпритульності змусили владу вживати якихось заходів, і 6 травня 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю». Відтак було створено Всеукраїнську комісію для боротьби з безпритульністю, наділену повноваженнями щодо створення та організації діяльності дитбудинків, яким належало опікуватися долею безпритульних. Чутки про притулки швидко поширилися, і багато селян рушили до міст і містечок, щоб влаштувати туди дітей і таким чином врятувати їх від голодної смерті. Матері у відчаї масово відвозили дітей за межі села — до найближчого райцентру чи міста, де або віддавали їх у притулки під виглядом сироти або просто покидали напризволяще у надії, що державні органи чи сторонні люди подбають про їх виживання.

Матері, щоб не пухли діти з голоду, вивозили їх з дому і там на станції коло дитбудинку залишали їх. Казали, що йдуть купити їсти, а самі плачучи залишали своїх дітей. Через деякий час приходили дізнаватися, чи є їхня дитина в дитбудинку, але не всі зустрічали їх там…

(Вінничина)

В його жінки було троє дітей, вона повезла їх у Сватову, а там посадила на станції, і тих дітей зразу… чи міліція забирала, чи там в дітдом опреділяли…

(Луганщина)

Діти, яких під час тотального голоду рідні батьки віддали у притулок, згадуючи це, не лише не висловлюють жалю чи образи, а навпаки — ставляться до цього факту з розумінням та виправдовують вчинок батьків як правильний, як вияв турботи у безвихідній ситуації, коли альтернатива означала неминучу смерть.

Батько відправив нас до інтернату, таким дивом я і залишилась живою.

(Вінничина)

Нас було троє, батька не було. Кожна мати хоче для своїх дітей всього найкращого, то так і моя мати хотіла врятувати моє життя, і віддала мене в приют…

(Черкащина)