Українські жінки у горнилі модернізації

Крайнім проявом втрати людяності та руйнування традиційної системи цінностей і норм під час Голодомору були людоїдство та трупоїдство, про що є як численні документальні свідчення, так і розповіді очевидців. Голод руйнував навіть материнські почуття. Український історик В. Марочко, аналізуючи кримінальні справи за фактами канібалізму, дійшов висновку: «До людоїдства переважно вдавалися жінки, які під впливом голодного психозу, але з усвідомленням гріховності своїх дій, вбивали власних і чужих дітей. В кримінальних справах збереглися фотографії, які зафіксували божевільні пухлі обличчя жінок, з синцями під очима. Всі вони зізналися у скоєному і каялися». Очевидно, що таке твердження містить внутрішню суперечність, адже перебування у психотичному стані означає тимчасове потьмарення розуму, то ж людина не може вповні усвідомлювати своїх дій. За визначенням медиків, «голодний психоз» (чи лімфоїт) — психічний розлад, спричинений голодуванням, який характеризується значними порушеннями у сприйманні реальності, що проявляється у мареннях, галюцинаціях, помітно незв’язному мовленні або хаотичній та збудженій поведінці. При цьому особа явно не усвідомлює неадекватності власної поведінки. Тобто доведені тривалим голодуванням до стану голодного психозу, жінки фактично були у стані тимчасового психічного розладу, нездатні усвідомлювати своїх вчинків та їхніх наслідків, тож у правовому сенсі вони були, по суті, недієздатними і неосудними.

Важливо, що й самі селяни, розповідаючи про факти канібалізму, раз по раз зазначають, що ті, кого було викрито у людоїдстві, були несповна розуму, божевільні. Привертає увагу той факт, що у багатьох спогадах про факти канібалізму містяться згадки про порівняно м’яке покарання злочинців або навіть про те, що їх не було притягнуто до відповідальності взагалі. Судові інстанції також порівняно поблажливо (як на судову практику тих часів) ставилися до звинувачених у канібалізмі, як свідчать документи тих часів. Зрештою, очевидці канібалізму у розповідях про такі випадки вкрай рідко висловлювали категоричний осуд цих вчинків, натомість говорили про цих доведених до відчаю людей з певною поблажливістю і навіть співчуттям, звинувачуючи у тому, що сталося, не їх самих, а обставини, у яких опинилися ці люди не з власної волі.

Одна мати своїх дітей поїла. Була голодна — дітей повбивала та поїла. І сама пропала…

(Черкащина)

…Страшно ловили дітей… Було таке, шо й різали — голод єсть голод…

…Одна тьотка у свої дочки повирізала груди і варила… Це в нашому селі було… Вона при пам’яті була, но їсти ж хоче!

(Луганщина)

Людей їли, і діток своїх їли — голод не свій брат…

(Київщина)

Королеви звали їх… так там матір дочку зарізала… Ну, наїлася ж конєшно… Я не знаю, де вона ділася — чи втекла, чи може посадили…

(Луганщина)

Жінка була голодна, дитина померла, і вона її різала на куски, варила і їла…

(Житомирщина)

Там жінка була, яка поїла своїх дітей, померли… то вона їх поїла, і осталася жива… тільки вона не живими, а мертвими їх поїла…

(Київщина)

Прикметно, що дехто наголошував на тому, що матері не вбивали своїх дітей, а лише їли вже померлих з голоду, наче намагались виправдати їхні дії. При цьому в розповідях постійно підкреслюється, що жінки-канібали чинили так не з лихого умислу (тобто це не була ознака їх засадничої аморальності, лихої вдачі чи злих намірів), а втративши глузд, бо ними керувало непереборне почуття голоду. Фактично серед сотень згадок про випадки людоїдства трапляються одиниці таких, де прямо висловлюються осуд та неприйнятність такого способу виживання.

Таке ставлення може мати й іншу, глибинну причину. Серед тих, хто вижив та поділився своїми спогадами про Голодомор, більшість становлять ті, хто у 1932–1933 рр. були дітьми та підлітками. Цілковита відсутність будь-яких зізнань про споживання людського м’яса серед опублікованих спогадів є невипадковою. Психологічна травма, якої зазнали ті діти, що їх батьки та голод змушували стати канібалами, вочевидь, занадто сильна для її проговорювання у спогадах.