Українська байка

Гей,  що  то за стуки, і крики, і грюки?
То славну  нараду  скликали десь  Круки:
Усе Гайвороння злетілось на поле,
Щоб радити мудро  о пташиній долі.
В юрбі  вже  й піднісся найстарший Кручисько,
Підлетів на корчик, вклонився всім  низько
І так  ось  промовив: «Всесвітла громадо!
Із чим  ми  зібрались на нинішню раду?
Чи  хочемо, може, кого  розбивати?
В неволю всю  пташу  громаду забрати?
Ні! Вище  нас  тутки  згромадило діло:
Нам  жить  — так  як  нині — вже  осточортіло.
Ми  бачимо вічний той  розлад у царстві,
Недобре нам  дієсь... При  нашім лицарстві
Ми  довжні зазнати достатку й поваги,
Щоб всі нас  боялись, не мали  відваги
Помітувать нами... Бо  ж, гляньте, що  творять
Із нами всі Птахи, як  мерзко говорять
Про  нас  та й про  наші  діла незабутні!
Так  дальше не може, не сміє  так  бути!
Тож  радьте, як  лихо  грізне  те убити...»
Вкінчив. Круки «Славно!» почали гудіти.
І втихло  ізнову. На  корчик зелений
Поскочив референт, бесідник вславлений,
На  клюв  поклав очиці темно-синяві,
Папери з-за  пазухи  вийняв сиваві,
Бистренько поглянув на Круків родину
І так  ось  промовив: «Панове, без впину
Кидають нам  Птахи обиди й догани,
Верзуть, що  ми  підлі,  злодії,  тирани.
Ми  досить  наслухались того  усього!
Пора нам  зібратись до діла нового.
Гартуймось при  спільній роботі — велика
Потреба учити  рід пташиний, дикий;
Вперед — добрим словом; часами і сльози
Потреба вдавати; часами й погрози
Не  вадять  нічого. Як  не помагає,
Най  пташина шкура  вже  відповідає.
Візьмімо їх кріпко за гордії  чуби:
Не  схочуть  послухать, то діждуться згуби».
Крик «Славно!» під небо  високеє збився.
Аж тут і Орел  десь  нараз появився,
А Круки — у ноги!  Забули, сердешні,
Що  жиють  Орли  ще — сильні, небезпечні.