Українська байка

Минула ніч,  і, тумани прогнавши,
Вже сонечко по небу  попливло
І скрізь життя  і радість  розлило,
На землю  промінь свій  пославши.
Безкраї небеса сіяли  до землі,
Вона  ж до їх всміхалася, щаслива;
Квітки цвіли, і пташка щебетлива
І на полі  співала, й на гіллі;
І Жайворонок знявся над  полями,
Душею  чуючи, де воля  і краса,
Видзвонював співець згори  піснями,
Вітаючи і сонце, й небеса:
— Хвала  вам,  небеса, хвала  без краю!
Тебе  я,  сонце добреє, вітаю,
Ти нам  життя  даєш  і світ, —
Вам  шлю  я вранішній привіт! —
Співця почувши голосного,
В калюжі риючись, замурзана Свиня
Зарохкала: — Це  все брехня!
В тім гарного нема  нічого.
Я вгору  зроду  не дивлюсь,
Бо  сонце й небо  я в калюжі бачу
І тут по їх топчусь.
Хай  пропадуть, то й не заплачу:
Малі  й мізерні, більша  — я!
Заляжу їх, калюжа це моя,
Моє  багно!..  —
По  тій своїй  науці
Упала  й захропла в багнюці.

Добро, і правда, і краса —

Величнії, як  сонце й небеса,
Тому,  хто вміє  вгору  позирати,
До високостів розумом сягати;
Хто ж землю  тільки  зна  та риється в багні, —
В калюжі той  не знайде їх на дні.

ХМІЛЬ ТА КВІТКИ

Барвіночок хрещатий
Обняв, розрісшися, грядки,
А на грядках леліють Зірочки,
Гвоздик, на пахощі багатий,
Лілея  біла  й ніжна Резеда
Тихенько з купки вигляда,
Все хоче  розцвітать, і пахнути, й пишати
В веселому садку.
А біля  їх близенько на кілку
Повився вгору  Хміль  кудлатий.
— Який народ  мізерний та низький! —
До їх говорить Хміль  з пихою. —
От я — так  виріс, бач,  який!
Ось-ось зрівняюся з Вербою!
Я бачу:  я не бур’янець малий.
Я — дерево!  І скоро тут над  вами
Шумітиму широкими гілками.
Ви всі малі,  нікчемний ви бур’ян,
Між  вами  я — як  між  мужвою пан!
— Оце  розвеличався! —
Барвінок, сміючись, озвався, —
Усі йому  малі!
Ти — дерево!  Городня бадилина!
Коли б не той  кілок, суха тичина,
Ти б плазував низенько по землі
І кожен би тебе  топтав ногою.
Ми  ж стоїмо самі,  не силою чужою.

І засміялися квітки.

Кудлай же мов  недочуває,
З кілка  препишно позирає
Та думає:  «Нікчемні харпаки!»

Володимир САМІЙЛЕНКО (1864 — 1925)

НЕВДЯЧНИЙ КІНЬ