Unknown

- А ну кидай, під три чорти! – крикнув староста. І нехай змилується над тобою Господь.

Рейтар виривався, упустив кості. Йому втиснули їх до долоні силою. І майже негайно вони випали з тремтячої руки.

Шість, п'ять, два…

Староста, гайдуки і рейтари відступили зі стогоном здивування. Судовий чиновник громко виголосив виник, після чого вигуки здивування одізвалися і в юрбі.

Тепер прийшла черга на Дантеза. Староста з очікуванням поглянув на нього. Мовчання протягалося.

Бертран впав на коліна перед барабаном. Його підтримали, щоб він міг взяти кості. Француз бажав потримати їх в долоні довше, але ж його схопив пароксизм страху, долоня безсило впала, і кості вилетіли на гладку шкіру барабану. Дантез бачив, як вони падали донизу, як неспішно крутилися…

Очки на костях були у вигляді черепів… І кожне з них було його життям! І в кожному заразом таїлася жорстока, біла смерть!

Шість, п'ять…

Останній, незграбно кинутий кубик, відбився від барабану, пролетів над краєм…

Спав на дошки ешафоту, покотився зі стукотом…

І впав до дірки з-під сучка! І зник!

Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.

- Програв, мил'с'дар! Добре, забирайте його!

Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич. Марек Собеський.

- Стійте! – владним голосом скомандував він. – Затримайтесь!

- У чому річ, мил'с'дар? – спитав староста. – Він же нехибно програв!

- Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!

- Нехай кине ще раз! – буркнув вахмістр.

- Нащо?! – відповів йому староста. – Часу немає! Все рівно буде висіти!

- Veto! – з люттю гримнув Собеський. – Не дозволяю. Невже ж то, пане Мадалінський, ви вже позбулися чеснот і залишків совісті? Не дозволите в'язневі під шибеницею мати хоч тінь надії на зміну судьби? Оце по-християнськи!

Староста схопився за шаблю, але ж стримався.

- Шукайте кістку!

Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукади маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.

- Немає кості! – крикнув знизу хтось з людей старости.

- Нема!

- Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!

У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою³⁹ на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.

Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.

Одна кістка. Шість очок.

Шість черепів Смерті.

Брама до життя та волі.

Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.

Оперся на край барабану.

Кинув.

На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.

Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.

Дантез підняв опухлі повіки. Перший з рейтарів танцював на мотузі, оскільки у нього з під ніг вибили драбину. Кат схватив його за ноги, притримав и потягнув донизу. Вмираючий захарчав, затремтів и застиг.

Другого рейтара повели до другої шибениці. Ксьондз перехрестив його, благословив, кати затягнули вояка на драбину, наділи петлю.

В вухах Дантеза наче гук грому прогриміла драбина, що впала на дошки, і скрип мотуза під тягарем повішеного.

Він подивився на барабан.

Шість, п'ять, п'ять.

Він спасся. Пережив дивним розпорядженням долі, врятований власне тоді, коли відмовився від власної честі та гордості. Очами він пошукав Собеського, відповідального за його звільнення, але ж ніде його не бачив.

Дантез похитнувся, але його підтримали гайдуки старости. Хтось залив йому до горлянки декілька ковтків горілки.

- Шевальє Бертране де Дантез, - тихо промовив юридичний староста. – Милість Його Королівської Величності звільнила тебе від стрічка. Цим роблю вас вільним. Можеш піти, але ж попереджаю, що вирок, що висів на тобі, було замінено на інфамію. Ти тепер вийнятий з під права, кожен може безкарно вбити тебе. Даю тобі два тижні на те, щоб покинути кордони Речі Посполитої, а потім накажу шукати тебе по всій Червоній Русі. До Семиграддя⁴⁰ у тебе два дні шляху; маю надію, що ти, пане кавалере, скористаєшся цим трактом.

- Зроблю, як кажете, шановний пане старосто, - буркнув Дантез.

Він ще ковтнув горілки, а потім, при підтримці гайдуків, направився до сходів, що вели донизу, не ушанувавши хоча б поглядом рейтарів, що похитувалися на шибениці.

- Пане Дантез, дозволь, мил'с'дар, на слівце.

Бертран підняв голову. Перед ним стояв його рятівник. Таємничий шляхтич, який перед тим підсунув йому того останнього, рятівного кубика.

- Слухаю.

- Якщо бажаєш, кавалере, їдь тоді зі мною. Мам справу, яка не терпить зволікання.

Дантез похитав головою. А потім схилився до самої землі.

- Проводьте. Я винен вам життям.

Він ще озирнувся на ешафот, на юрбу селян та міщан; на шляхтичів та слуг. Але ж Собеського ніде не помітив.