Unknown

Він був дурнем, бо довірився урокам батька. Проклятим дурнем, бо намагався діяти за принципами честі. Зараз, стоячи у підніжжя шибениці, Дантез чуяв, що якби йому тільки надали другий шанс, він віддав би усе що тільки в нього було, відкинув би від себе всю гордість, все, що виніс з батьківського будинку, аби пожити трохи ще, ніж тільки до часу, коли кат надіне йому на шию конопляну мотузку. Зараз, у підніжжя сходинок погибелі, його честь не варта була і зламаного шеляга.

Як божевільний вдивлявся він у представника суду, який чотири рази прочитав вирок - кожен раз звертаючись до іншої частини ринку. Барабанщики вдарили в барабани; їхній гуркіт глушив слова священика, що відмовляв молитву і осіняв засуджених до страти хрестом. Хтось схопив Дантеза за плече. То був помічник ката. Рукою він вказав на наготовану шибеницю. Виходить, вже прийшов час.

Дантез ішов… в розпачу, душа спустилася до п'ят. Кожна п'ядь, яку він пройшов, здавалася йому милею, кожен крок тривав цілу вічність. Але ж саме до вічності француз і направлявся.

А коли вже став перед шибеницею, за крок від драбини, подумав, що за порятунок від цього нещастя він віддав би душу навіть і дияволу.

- Проклятий! – промимрив він. – Тепер я проклятий навіки…

Кат чекав, тримаючи долоні мотуз нещодавно намазаний дьогтем. Слуги підштовхнули Дантеза до драбини, що опиралася до шибениці. Ще хвиля, і він би піднявся на неї, зіп'явся б наверх; тоді б кат наклав би йому мотуза на шию, а помічник вибив би опору з під ніг.

Бертран тепер не сподівався навіть на чудо. Він не вірив, буцімто щось станеться; він не віив, що впаде грім з ясного неба, або ж місто задрижить у своїх підвалинах. Він чекав на смерть.

И все ж таки чудо здійснилося.

- Затримати екзекуцію! – крикнув якийсь голос.

Дантез замигав. Він обернувся і побачив, як на ешафот мов блискавка піднявся низький, товстий шляхтич в оксамитовому жупані, в шапці з пером чаплі. Бертран відразу ж пізнав його. То був Марчін з Нєдзєльська Мадалиньский, юридичний пшемиський староста.

Той самий шляхтич, який сказав його на смерть за збройний напад і спробу насилля…

- Стояти! – голосно кричав староста. - - Стояти! Все припинити!

Юрба зашуміла, загула. В рядів черні посипалися насмішки та свист. Можливо, що полетіло й каміння, але каре рейтарів навкруги ешафоту застуджувало гнів плебсу, розчарованого тим, що його може оминути настільки піднесене видовище, як вішання заморських содомітів, "хрянцузів, нім чури та англійців".

Староста подав якийсь папір старому, все давно посивілому судовому представникові.

- Сьогодні королівські іменини, - крикнув він до юрби. – Наш пан, Ян Казимир Ваза, король Польщі, князь руський, пруський, мазовецький та інфлянтський, у великій та незмірній ласкавості дарує життя одному з засуджених. Смертну страту він замінює такому на довічну інфамію та баніцію з кордонів Корони та Литви!

Бурмотіння розійшлося поміж слугами, рейтарами, посеред міських патриціїв, що засідали за відкритими вікнами ратуші і в аркадах будинку. Затихло воно, коли вахмістр, що слідкував за ходом страти, дав знак, щоб знову вдарили у барабани.

Дантеза і двох засуджених до страти рейтарів провели на середину ешафота. Там чекали староста, ксьондз, вахмістр та шестеро одягнених в чорне рейтарів. Знову пролунала барабанна дроб, який заглушив незадоволені голоси юрби.

Дантез поглянув на інших засуджених. Разом їх було трьох, тим часом як милість була дарована лише одному. А це означало, що треба було покластися на сліпу судьбу.

Перед ними швидко поставили барабан. Один з гайдуків старости кинув на шкіру три чорних гральні кості.

- Засади прості, - взяв голос староста. – Один з вас сьогодні виграє власне життя. Одному з вас посміхнеться фортуна та щастя. Тих, що залишаться, стратять. Той, хто викине більше очок, піде вільно. Кидайте, в ім'я Боже, і нехай вам сприяє щасливий випадок!

Дантез здригнувся. Спасіння, що надійшло, зовсім не було світанком надії. Скоріше вже - іграшкою жорстокої судьби. Француз ще не взяв кості до рук, а вже знав, що його виник буде найнижчим, як і завжди, щастя мати він не буде.

Спочатку ніхто й не поворушився. Барабани глухо загуркотіли. Потім нависла тиша, мовчання, в якому Дантез чув лише бурмотіння бурі, що наближалася,та тихе хропіння фризських коней рейтарів.

- Ну, давайте ж, - промовив вахмістр. – Хто кидає першим?

Засуджені переглянулися. Потім один з рейтарів підійшов до барабана, взяв кості до долоні і замкнув очі. Довго трямів кості у дрижачій руці, нарешті кинув.

Кості застукали по натягнутій шкірі барабану.

Шість, п'ять, два…

Рейтар відкрив очі, відтер піт з чола, легкий рум'янець виповз на його бліде обличчя. Виник був дуже добрим. Ставка була виставлена дуже високо. Дуже вже високо!

Дантез не квапився кидати.. Він дрижав всім тілом, а холодний піт заливав йому очі. Він уступив місце другому засудженому. Рейтар підійшов до барабана, взяв кості, а потім рознюнився.

- Нііііі… - простогнав він. – Даруйте, люди хороші! Не наказуйте мені!

Слуги схопили його під руки.