Unknown

Дантез завмер від жаху. Ця дика шляхта ображала королеву Марію Людовіку, жінку Яна Казимира. Так як же не міг пасти край, в якому так святотатствують проти помазаниці Божої?!

- А другий з винних – це Калиновський! – рявкнув Швірський. Хоче Хмельницький сина за Донну Розанду видати, то нехай і видає. Це справа Лупула та козаків, а не Корони. Ми, лицарство Коронне, існуємо для того, щоб Річ Посполиту боронити, а не для того, щоб дурні згинути в ім'я чесноти дочки господаря!

- Тим більше, - доповнив Мазур Пшедвоєнський, - що Розанда жодною мірою не дівиця. З візиром, з язичником, в ліжкові колотилася, наче кобила навесні.

- Напевне з нею все також, - закінчив Лещиньський, - як з однією нашою вдовою з Великопольщі, яка раз спитала одного солдата, що турки і татари роблять с тільними дівчатами, яких зловили у ясир. А коли той відповів, що тих, в яких тіла побільше, до розпусти примушують, сказала: "Господи Боже, якщо вже призначив мені корону мученицьку, то дай її поміж татарів".

Гучний сміх та крики мало не розвалили двір. Бертран зробив ковток з келиха.

- Не можемо ми погодитися на те, щоб гетьман військо згубив, - заявив Швірський, вже напідпитку. – Не має порядку, немає послуху в Короні, тому ми повинні взяти справи у власні руки!

- Мовчи, мил'с'дар!

- Вже мовчу, пане Одживольський. Але хочу, щоб ти свої очі відкрив. Якщо вже Річ Посполитою не управляє сейм, якщо вже не дбає про неї король, тоді може самий час,щоб ми, коронне лицарство, захистили її шаблями, перш ніж зробиться вона поставом⁷⁷ сукна в руках великих панів, невольницею в кігтях сусідів наших, які – і вам того повторювати не мушу – такі вже примурки та куртини сини, яких ще зі свічкою в пеклі пошукати треба!

- Чекліньський, - буркнув Одживольський, кидаючи собакам обгризену кістку. – Ось що тобі по голові ходить. Хочеш Річ Посполиту направляти всупереч сеймові та королеві. Хочеш сам вибирати податки, відзивати воєвод та старост, як рогачевські конфедерати⁷⁸? Хочеш бути другим Кромвелем в Короні?

- Тільки коронне і литовське військо може вимусити від сейму такі зміни, щоб Річ Посполита знову стала істинною стіною перед Москвою і турками, а не гниючою провінцією. Панове-браття, нас двадцять тисяч. З того: дві – гусари. Удвічі більше панцирної кавалерії. А ще ж волоські та татарські відділення. І драгуни, де кожен другий, це шляхетка-сіромашка з Мазовії чи Підлясся.

- От до мазурів прошу не чіпатися! – скрикнув підпитий Пшедвоєнський. – Не кожен, хто з Мазовії, в драгунах служить! І не кожен мазур сліпим народжується, це вже напевно!

- Ага, а як очі вже відкриє, то всіх ошукає! – зареготав Лещиньський.

- Чи є така сила, яка здатна нас затримати? Чи є такий коронний чи литовський магнат, здатний більше шабель скликати? Це ми – остатнє лицарство Речі Посполитої! І це ми винні її рятувати, доки ще не пізно.

- Мил'с'дар на Варшаву бажає йти з хоругвами, - буркнув Одживольський. – А Богунз Хмельницький тим часом кинджал в спину вітчизни встромлять?!

- На столицю ми можемо йти навіть і козаками, - процідив Швірський. – Надаю перевагу тому, щоб з ними триматися, ніж к окраїнними королев'ятами! Для мене ліпші запорожці, ніж зрадники та сучі діти, такі як Заславський, молодий Конєцпольський, Остроруг чи Оссолінський, які під Пилявцями військо кинули на згубу та пішли собі. Або ж тиран Ярема, який козаків так вішав і голови рубив, що привів до останнього відчаю!

Хтось поставив келих на стіл з такою силою, що чарки попереверталися і розбилися з брязкотом. А потім став біля Дантеза; то був мужчина, побачивши якого, полковники та ротмістри спускали очі; хтось здригнувся або ж відсунувся від столу.

- Пан Барановський, - шепнув Лещиньський. – Пан брацлавський стольник…

Дантез зиркнув вбік, поглянув на прибульця. І в перший раз від часу, коли показав смерті дулю під шибеницею, почув страх.

Поряд з ним стояв шляхтич середнього росту, з могутніми плечима, які говорили про незвиклу силу. Одягнений він був у колись чудовий жупан з парчі, але ж тепер його шати походили на козацьке лахміття, а не на одяг польського шляхтича. Жупан був потертий, в ньому були видні дірки, весь він був покритий засохлими плямами крові, рваний, також і пояс, і линяла шапка з хутра рисі. За одягом пана стольника можна було прийняти за слугу чи бідного сірячка, що господарює на клаптикові землі десь на кінці світу, чи то десь Подлясю чи Мазовії. Але ж це враження минало, коли ти дивився в його обличчя, деформоване шрамами від порізів шаблями, шрамами на черепі від куль, ра рештки відрубаного вуха, на посивілі волоси, що не держалися під шапкою.

І на очі.

Пусті, бліді, страшні. Що дивилися проникливо; з презирством до смерті, болю та страждань. Якщо Обживольський, Швірський та решта компанії була неотесаними старими воїнами, які день в день заглядали смерті в очі, боронячи Лехістан, то ця людина поряд з ними здавалася вовком. А якщо ж вони були вовками, тоді Барановський поряд з ними був подібний дияволові.