Unknown

- Це сидить його милість пан Ян Одживольський, перший полковник Речі Посполитої. Тебе, кавалере, ще й на світі не було, коли він під Дмитром Самозванцем з московськими курвиними синами воював!

За столом сидів старець зі свіжим, але нахмуреним обличчям, оздобленим білою бородою. Він підняв свій кубок, коли француз низько поклонився йому.

- А ось це – пан Пшедвоєнський, підстолій цєхановський.

Швірський указав на вусатого шляхтича з веселою, щирою мазовецькою пикою, вдягненого в жупан з парчі, підперезаний шовковим поясом, за яким стирчав турецький кинджал. Настільки великого рубіну, як той, що був закріплений в його рукояті, Бертран не бачив ніколи в житті.

- А ось це і пан Ліщиньський, познанський підкоморій. Видатний компаньйон для випивки. Але ж, якщо десь в тебе є дівка, тоді замкни її в коморі, бо він такий ласий на дівочі чесноти, як кіт на сметану.

- Та заткни вже пельку, п'яниця старий! – не стерпів названий, смаглий шляхтич з позначеною шрамами пикою. – Ти ж сам ні одної не пропустиш, старий цап! Сам же за однією півмилі гнався, доки вона в стодолі не замкнулася.

- Це виключно заздрість через мил'с'даря говорить. Бо ж хто ту стодолу під кінець здобув? Це я зробив! А мил'с'дар з гулею на чолі та з пустими руками від'їхав.

- Твоє здоров'я та в мою горлянку!

- Здоров'я ваше в горлянки наші!

Наступний тост Дантез виконав вже з важкістю. Швірський указав йому місце біля себе, слуги відразу ж поставили перед ним срібний кубок, налили вина.

- А ваша милість в якому полку служить? – запитав Лещиньський.

- Під Його Княжою Високістю Богуславом Радзивіллом.

- Це в тому полку, в якому тепер новий оберстлейтенант?

- Я нещодавно службу почав, але ж вважаю однак, що під таким славним воєначальником, як його милість пан гетьман, добуду слави.

- Ба, і не тільки воєнної, але, навіть, довічну можеш, пане, заробити, коли одержиш від козаків шаблею по голові чи кулю в сраку.

Швірський підкрутив вуса.

- І що тут робити, - буркнув Лещиньський. – Нам служити а не мудрувати!

- Не мусимо ми гинути заради милостей мил'с'даря Калиновського, - відрізав Швірський.

Можна було сказати: іскра проскочила поміж ротмістрами, поручниками і полковниками. Дантез зіщулився на лаві, зробив вигляд, нібито його повністю поглинули коропи та осетри на полумиску – на жаль, риба, згідно з польським звичаєм, дуже вже була приправленою перцем та шафраном, так що її і їсти було неможливо. Він чуйно наставив вуха. І дійсно, гетьман мав рацію. В останні часи в таборі діялося щось зле.

- Знаю я, про що ти говориш, Самуель, - спокійним і достойним голосом відповів Одживольський. – Але з заклинаю тебе, покинь такі думки, доки не буде пізно.

- Раз ти вже знаєш, про що я думаю, тоді, пане-брате, скажи все це нам в очі, пане перший полковнику Речі Посполитої.

- Ти добре знаєш, про що я кажу! Про конфедерацію! Не треба нам бунтів у війську, яке є останньою підпорою Речі Посполитої, коли Хмельницький підіймає голову!

- Річ Посполиту дуже нелегко боронити з пустим шлунком, - буркнув Швірський, розриваючи жирну пулярку наполовину. – Скажи це панам-товаришам з хоругви. Спитай у них, чому це лляним насінням та криничною водою живуть вони з Великодня.

Одживольський вдарив булавою по столу, аж задзвеніли чарки, кубки та жбани.

- Притримай язика, пане-брате, доки я добрий, - прохарчав він. – Я тобі коронного лицарства бунтувати не дам! Хочеш конфедерації, ніби ж то заради добра війська. Я мені щось бачиться, нібито річ тут в чомусь зовсім іншому – в сваволі, в солдатських ґвалтах; в контрибуціях, які стягуються з селян та міщан; в розбоях. А ще річ у тому, щоб тебе вибрали маршалком зв'язку.

- Ні, - спокійно відповів на це Щвірський. – В сраці я бачив всі заслуги та достоїнства. В сраці я бачив двір, королев'ят та політику. Я тільки роблю рахунок заслуг та страт панів-братів, що у війську служать. Вже багато років власними грудями закриваємо ми Річ Посполиту перед козацькою навалою, під Константиновим, під Збаражем і Берестечком! І де заплата за все це? Де заслуги? Де відзначення та гроші для піхоти і драгунів? Сем зірваний, король про військо і не думає, а гетьман заради приватної забаганки на Молдавію іти бажає. І Річ Посполита так до нас відноситься, як колись до козаків. Я б сказав, як до нігтів, які часом підстригти треба, щоб не стали вони диявольськими пазурами.

- То не Речі Посполитої заслуга, а тільки короля та гетьмана. А особливо, Марії Людовіки, ірод-баби, що його величності згубні поради дає. Дуже то погано, коли жінка у влади! Згуба то для Корони і Литви, - ораторствував пан Лещиньський.

 

Не будь здорова Людовіко, французька Маріє,

Не маєш в Польщі ти любові, гарпіє застільна,

Здибалась ти з дияволом, а не з полякАми,

Плід життя твого, дай Боже, хай не буде з нами!

 

- співала п'яна челядь і гайдуки, заслуговуючи численні "браво" та тости.