Unknown

Швірський та його челядь з'їхали з широкого тракту. Дантез вилаявся вже не перший раз за цей день. Сам він поспішав за ними в дощі та мряці від самої Трембовлі, вдягнений у колет простого рейтара, очікуючи, коли ж надійде спроможність зустрітися чотири ока з товаришем з під хоругви Любомирського. У француза ніяких ілюзій не було. Ця бесіда повинна була закінчитися тонким посвистом лівака і глухим грюкотом тіла, що падає на землю. Тому всю річ треба було влаштувати тихо і непомітно. Тим більше, в цій проклятій, варварській Речі Посполитій, де, не відомо чому, не вважалося достойним ткнути кинджалом в спину, а за вихваляння вбивствами в корчмі чи на ярмаркові можна було втратити вуха, якщо не цілу голову. Польська шляхта, дивним чином, не терпіла підступних вбивств. І треба тут розуміти, це зовсім не перешкоджало їй вчиняти бійки та розгардіяші, влаштувати сварки, розбійні наїзди на сусідів і п’яні скандали. Дивно, але вбивство сусіда по п'янці не похитнуло ні в кого сумління, за умови, що вся справа сталася в поєдинкові або під час трактирної сварки. І навпаки, позбавлення від незручного бандита шляхом встромляння кинджалу йому в спину або вливання отруту в чашу було ганьбило вбивцю, гірше за крадіжку вотумних дарів з-під образу Пресвятої Діви Марії. І що ж за варварська країна! Дантез був переконаний, що навіть в Московії (в якій, до речі, він ніколи не бував) панували біль милі звичаї, а юди, що там жили, напевно були, в порівнянні з поляками, зразками чеснот.

Під три чорти! Куди ж поїхав Швірський?! Дантез підігнав коня, пробиваючись крізь весняну зливу, і врешті, в дощових струменях помітив мокрий, блискучий дах двору.

То було типове степове укріплення, збудоване таким чином, щоб пережити не тільки наїзд татарів, але й розбійний напад сусіда, якого ненавидиш всією душею, напад козаків, бескидників⁶⁹ чи збунтованих у конфедерацію солдат з коронних військ. Дворище було обнесене високим частоколом з дубових колод, зверху загострених в гострі наконечники, оточене ровом і валом. Біля жилого будинку стояла висока башта; друга башта, по нижче, служила в'їзною брамою; днак на дерев'яному мості стояли гайдуки та збройні слуги, горіли смоляні факели.

Дантез завбачливо сховався за купою кущів біля тракту. Він зіскочив з коня та недобре вилаявся. Якщо Швірський затримається тут надовго, його чекала мало приємна ніч на дощі.

Несподівано ззаду заіржав кінь. Дантез обернувся, схопив рукоять рапіри. Перед ним стояло п'ятеро гайдуків, одягнених в жупани, бекеші та великі хутряні шапки. По них можна було здогадатися, що служать вони великому панові. їхній ярко-червоний та жовтий одяг іскрився від перлових та золотих ґудзиків, від смарагдів, рубінів та бірюзи⁷⁰. І треба розуміти, як і більшість поляків у день недільний, вони були веселі та, виразніше усього, добре підпиті.

- Ви дивіться, панове-браття, - заволав молодший з них, підкручуючи буйного вуса, - кого ж це ми здибали, ніби зайця в коноплі⁷¹!

- Та це ж німчура! Рейтузник!

Дантез мовчав. Він чекав, стискуючи пальці на рукояті рапіри.

- Пане німцю-мімцю! З нами підеш! І не може бути інакше!

- Якщо хочете мого коня та мішка, - холодно заявив француз, - то маєте дві дороги на вибір. Або ж ми мирно розійдемося, а я вдам, що ніколи вас не бачив. Або ж хтось тут подавиться кров'ю, коли я заграю пані Смерті до танцю. І, принаймні, це буде один з вас.

- Пане німцю, та ви що, з глузду з'їхали, чи як! – з подивом промовив найстарший з гайдуків. – То ти, мил'с'дар, вважаєш, нібито ми розбійники-вбивці? Що ми на вас… напасти хотіли?

Дантез мовчав. Гайдуки голосно зареготали.

- Його милість пан Одживольський сьогодні дає учту. А нам наказав, щоб жоден подорожній, що біля двору з'явиться, не міг проїхати, що хоча б одного келиха за здоров'я пана полковника не підняти.

- Так що на учту запрошуємо, добродію, не до бою!

- Втім, - прибавив наймолодший, - міст на ріці розібраний. Все рівно не проїдете.

- Так що просимо. До двору просимо.

Ах, та польська гостинність… У Дантеза не знаходилося слів. Виходить, це не напад, його не чекала ніяка сутичка на тракті, а тільки болісна пиятика з польськими шляхтичами, яка, зваживши на факт, наскільки бездонні горлянки мали пани-браття, могла стати значно небезпечнішою від поєдинку з досвідченим рубайлом. Дантез розглянувся довкола. Що не кажи, у дворі хоч не лило за комір. А найважніше – там був Швірський.

- Що ж, коли такі справи, - сказав він, - з радістю піду у гості до пана Одживольського. Так що проводьте до двору!

Всі шибко сіли на коней і рушили до брами. Проїхали по звідному мостові і опинилися на подвір'ї. Польське дворище стояло перед французом – велике, дерев'яне, зі струнким, двоскатним ламаним дахом; з ганком, подвійні дубові двері, набиті кованими цвяхами, щоб їх було тяжко вирубати сокирами, відкривалися до сіней. Скрізь венеційські шибки, оправлені в свинець, пробивалося світло. Навіть на подвір'ї було чутно гучну балаканину, галас і привітання.