Unknown

- Прошу ваших милостей, чи я щось не так почув, промовив він низьким, хриплим голосом, - чи пан Швірський щось говорив про домовленості з козаками?

Стало тихо. Полковники озирались один на одного.

- Не говорив я ні про які нові договори, - відповів Самуель. – Ми підписали з ними білоцерківську угоду. І цього вистачить.

- Сейм її не затвердить. І цілком слушно! Ви тільки подивіться, шановні, що діється на Задніпров'ї. Гультяї знову по містах кучкуються. Різуни пана Войниловича не пустили до Сибрії та Дрогичинець, хоругву пана Сємашки знесли, в Ромнах заперли. Б'ються під Липовим та Рабухами. Ще тиждень-два, і Хмельницький прийде по наші голови. І знову буде, як собака, кров шляхетську пити. І така кров для козаків – це відбірний напій,- зареготав він. – А наші ссаки, по тому, що ми тут п'ємо, то для різунів – чиста оковита.

- То нам відомо, - тихо буркнув Лещиньський. – Але ж не зовсім так, як пан стольник говорить, справи виглядають. Пани Войнилович та Маховський дуже вже страшні постої виправляють; козаків та міщан рубають та замучують…

Барановський безумно подивився на Лещиньського.

- То все поки з панів-братів з Задніпров'я. Там кожен товариш, намісник чи почтовий когось на війні втратив. Кожен, також як і я сам, має порахунки з чернню та різунами. Ваша милість з Великої Польщі, тому і не маєш експерієнції,що має на увазі Войнилович. Ти, пане-брате, чернь та козаків лише на яселках⁷⁹ в Познані бачив. А до мене, в мій двір, вони с сокирами прийшли, з кистенями. Воістину кажу тобі – зовсім інакше вони виглядали, ніж маски в краківських вертепах!

- І все ж таки, українні пани пересолюють з жорстокістю, - прийшов на поміч Лещиньському мазур. – Треба нам і далі жити в Речі Посполитій, а не до горлянок собі скакати. Досить вже цієї різні. Рах, милостиві панове.

Підхмелений Пшедвоєнський насилу витримав кривий погляд Барановського.

- Краще було б, щоб на Задніпров'ї кропива та комашня росли, ніж гультяї та зрадники козацькі на шкоду Речі Посполитої та Його Королівській Величності множитися могли. Що можу я вас сказати, мил'с'дарі? Попав наш шляхетський народ поміж млиновими каменями:а саме, козацькою чернню, татарами, Москвою та Швецією. І, або ж буде він змелений, або ж сам каменем стане, щоб ті на порох змолоти. Краще не жити, ніж шляхтичем не бути. Краще вже шляхтичем не бути, ніж дозволити, щоб над нами свавільство в Речі Посполитій над нами мало панувати.

- Бунт треба подавити, але ж з помірністю, щоб наступні не вибухнули, - сказав Лещиньський.

Барановський тихо розсміявся. Всупереч звичаям, він сів на столі, лівою рукою схопив келих, налив собі вина і потягнув солідний ковток, не звертаючи на великополянина уваги. Лещиньський стиснув кулаки, його обличчя потемніло від гніву.

- Якби не тиранічна неволя та кривда, яку ви, панове українні, козакам чинили, цього бунту і не було б! А тепер з ними Корсунь, Пилявці, Зборів⁸⁰…

Барановський знову зареготав, а сміх його був льодовий.

- Що правда, то правда, - буркнув Пшедвоєньський. – Дуже вже жорстоко поступали з козаками українні королев'ята. Церкви замикали, роботи вимушували, до козаків відносилися, наче до похолопленого поспільства. Як хотів козак горілки вигнати, йому котли понищили. Коли мав він хутірець, його в нього забирали. Коли бажав він справедливості вимагати, то нема йому було куди і піти, бо кожен староста у магната в кишені сидів!

- А я про таке вашим милостям нагадаю, - сказав Лещиньський, - що Хмельницький, поки бунту не підніс, був вірним громадянином Речі Посполитої, який под. Цецорою⁸¹ воював, ще й до неволі дістався. Про що присутній тут пан Одживольський засвідчити може.

Старий полковник кивнув головою. Одживольський, на щастя, не додав, що судьби Одживольського і Хмельницького виявилися зовсім різними. Першому вдалося втекти з табору гетьмана Жулкевського до кордонів Речі Посполитої, в той час, як майбутній козацький ватажок втратив там батька, а потім стратив літа, стогнучи в язичницькій неволі в Криму.

- А я вам так скажу, - загув пан Пшедвоєньський, - що, якби козаки не у володіннях Вишневецьких та Потоцьких мешкали, а тільки в Мазовії чи в Малій Польщі, тоді ніколи не було б бунту козацького, бо їм ніхто з панів-братів кривди б не чинив. Хто у всьому тому винний? Кролев'ята українні, який на заході Корони і не знайдеш.

- Сміятися мені хочеться, - презирливо сказав Барановський, - коли я слухаю оце вас, мазурів, панів-братів з Великої та Малої Польщі, з Підляся, з любельського воєводства. Та що ви знаєте? Та чи боронилися ви хоч раз від татарів? А досвідчили ви хоча б раз на власній шкурі козацького бунту? А чи колись спалив вам різун двір чи хутір? Та ще й такий, який вартий двох десятків ваших мазовецьких нещасть? Так що, коли тебе, пане Пшедвоєньський, слухаю, чи знаєш, що я чую?

- Не знаю.