Unknown

І в а н. Товаришу інженере, усі ми знаємо, що таке для нас наш колгосп. Ми кажемо: шлях до достатку, і воно насправді так, істину кажемо, інакше бути не може. Але, далебі, бий мене нечиста сила, якби я лише заради хліба з маслом і м’яса у будній день ночей не­досипав і голову підставляв під фашистську кулю. Кол­госп для нас щось більше. Це Радянська влада, а вона і нам, Негричам, і вам, і учительці, і всьому справедли­вому людському родові щось таке дала, чого не поміня­єш за жодні скарби світу. (Вдарив себе кулаком у гру­ди.) Вона нам нашу силу відчути дала й взяла з неї пута: «На, сило, йди у світ і верши чудеса!» Так я розу­мію.

Микола. Ага! Слушно! Ну?

Іван(зам’явся). Тому вона, Радянська влада,— кров нашої крові, за неї навіть смерть охоче приймеш. (Опустив очі.) Для неї і про рідного сина забудеш, ко­ли цей син звівся нінащо й каїнове діло чинить...

Пауза.

М и к о л а. Іване!.. Іване! Про кого це ти?

Семе н. Поспішили ви, тату. Доказів поки що біг дасть.

І в а и. Ні, не поспішив. Це сказав комуніст комуні­стові.

ЛІ и к о л а. Пробі! Доказів? Проти кого?..

Пауза. Сомеп і Іван стоять, схнлнвшп голови.

Ви про Луку? Про Луку Воркалюка, мого єдиного сина?

Семен. Про Петричєвого унука.

Микола. Я оглядав його папери. Він був, каже, у карантині, він — дістав дозвіл повернутися додому, до праці. Він (подивився на фісгармонію) грає, грає, як ангел. Лука, мій Лука... За віщо ви його так, товариші?.. За віщо?

Семен(тихо). Я прийшов сьогодні у село, коли по­чало благословлятися па світ. Прийшов і побачив Луку. Він хильцем пробирався садками, біг від старої корчми, за якою стоять вози із звірами. Я гукнув на нього, але він зник у лозах. Якраз тоді левина клітка спорожніла.

Іван. Коли Луки не було тут, тривога не блукала поміж нашими хатами і не страшний був навіть лев яс- ничанам.

Пауза.

Микола(метнувся до дверей і кричить). Луко!.. Луко!..

Семен(підбіг і схопив його за руку). Надто рано! Таким чином можна лише наполохати... звіра, й він — втече.

Входить Параска з повного дійницею.

Параска. Луки немає коло хати, вуєчку!

Параска поставила дійницю на припічок. Микола повільно

відійшов від дверей. Іван показує йому очима на Параску.

Микола(насилу переводячи дух). Гаразд, я мов­чатиму...

Параска(підійшла до нього). Що з тобою, вуй­ку? Вуєчку!..

Микола(сів на крісло).

Вона стала біля нього навколішки.

Важко мені, Парасю...

Параска. Мені також важко сьогодні на серці, вуєчку.

Микола(гладить її волосся). А ти ляж і засни. Ранком повернуся, розбуджу тебе, й буде тобі знову легко на серці, моя дитино. (Заплющив очі.) Розбуджу тебе, як колись, давно-давно, його будив: «Порубаю ка- липоньку, бо вмію, скориняю ⁵⁵ Парасочку, бо смію...»

Пауза.