Unknown

Капітан. Колись, колись переживав я таке. Це була донечка, сім літ.

Вероніка. Йому і п’яти не було.

Капітан. Померла зараз по дружині — і ось уже десять літ я самотній серед ворожої юрби плащів заво- шивлених. (Пауза; він далі гладить її голову.) Та чого ж, чого ж, скажіть, усе сумувати. Там така заметіль, що й без спогадів щось важке налягає на душу. (Наливав в склянки коньяку.)

Вероніка. Спасибі, капітане.

Капітан. Тут мороз, запалити нема чим. Випийте, пані, за наш біль, за нашу... тугу.

Вероніка підносить склянку до уст, як входить Вайда.

Пауза.

В а й д а. Пане капітане, голошу слухняно: заснуло нових дев’ять.

Капітан. Ну що ж, хай сплять. (Переводить погляд на Вероніку.) В таку ніч ворог не піде в наступ.

Вайда.Вони заснули навіки.

Капітан. Ну, то й що ж, до ч... Зогріти їх маю? (Пауза.) Про мене,— загрійтесь хоч самі. (Швидко знімає

з себе хутро й кидає його Вайді.) Разом з фельдфебелем...

В а й д а. Спасибі, пане капітане; не можемо скори- стати. Хай хвіст уже мерзне, аби голова, аби голова...

Капітан. Доволі, Вайдо!

В а й д а. Ой, доволі, капітане.

Капітан. Хай танцюють — ви ж, Вайдо, музика.

В а й д а. Слухаю, будемо всі танцювати, а я — я ко­лись і на весіллях грав, чому пі, можу й на цьому загра­ти, коли б лиш вітер.

Капітан. Доволі, Вайдо!!!

Вайда добуває гармоніку, гріє її віддихом, дивиться то на

Вероніку, то па капітана; згодом ховає її.

Вайда. Так, доволі. Хлопці танцювати схочуть. Ох, Вероніко! Який щасливий ваш чоловік, Вероніко! (Ви­ходить.)

Вероніка. Капітане, ви дозвольте мені туди, до мого чоловіка.

Капітан. Фельдфебель повнить службу, Вероніко! А замерзнути — він швидко не замерзне, в нього так гаряче, сподіюся, б’є тепер серце. Пийте, Вероніко! (Пау­за.) Пийте, Вероніко!

Вона п’є.

По-військовому, а так, усе випийте, Вероніко! (Пауза.) Ну, що ж? Зігрілися? (Підіймає з долівки хутро й огор­тає її ним.) Отак зогрієтеся ще краще. (Намагається пригорнути її до себе.)

Вероніка (виривається йому з обіймів, добуває з кишені браунінг і цілить у нього). Ось що!

Капітан непорушно стоїть, потім в одпу мпть вириває їй

браунінг з руки й ховає в кишеню.

Вероніка. А!

Капітан. А... так, Вероніко! Ви забули, що перед вами старшина.

Вероніка. Я не забула, що переді мною зголодні­лий, а може, і здичілий жовняр.

Капітан. Може, здичілий, та не жовняр, а таки старшина, пані. (Грається її браунінгом.) Бороніть свою жіночу честь, Вероніко! (Кладе його перед нею. Мовчан­ка; він знов загортає її в хутро.) Ви, може, і вгадали, що я здичавілий вояк; що ж — ми всі стали напівдика- рями. Це я відчув. Щойно у вашій прияві, Вероніко.

Чути вривану гру гармоніки.

Вероніка. А тільки з’явиться однострій, ви в цю мить про це забуваєте.

Капітан. Так мусить бути, Вероніко.