Unknown

Фельдфебель. Я мушу стати командантом ком­панії й вивести її із цієї домовини, байдуже куди,— хоч би до росіян.

Вероніка. Ти мусиш стати командантом? Ти му­сиш жити... Так, так, ти... ти мусиш жити.

Фельдфебель. Вероніко! Якщо б ти цієї ночі тут загинула, я б... тоді вовком став карпатським, тоді б не лишилося мені нічого, тільки вовком вити й гризти до кості все, в чому бурлить кров, у чому грає ще серце. Так, Вероніко, я ненавиджу капітана!

Вероніка. А ті — теж?

Фельдфебель. Ті теж, та це тільки рабська лють. Вона не спалахне полум’ям, бодай не сьогодні й не завт­ра. Чуєш, як він покрикує? Його крик гірш за мороз їх коробить.

Вероніка. Його голос дужчий за вітер.

Фельдфебель. На такий голос і я пішов, та що сталося з Ванцьом, Вероніко?

Чути, як Вайда грає марш.

Вероніка. Так, це жахливе, це безглуздя.

Фельдфебель. Вероніко! Ти не підеш за Ванцьом; за нього, за тебе, за тих — хай заплатить один з тисячі.

Вероніка. Тоді?..

Фельдфебель(вказує на стіл, на якому лежить браунінг). Боронитимеш честь свою, Вероніко! Та не за­бувай на хвилину — там чекають засуджені на смерть. Мій низький поклін тобі, Вероніко!

Вероніка. Дорку...

Фельдфебель. Наш низький поклін тобі, Веро­ніко!

Вероніка. Сорок люда і ти...

Входить Вайда.

Сорок люда...

Вайда.Тридцять і дев’ять, пані. Один і на капі­танське «позір» — не подивиться. Машерувало нас тіль­ки тридцять дев’ять, туди й назад, туди й назад здовж окопів. А попереду, попереду Вайда — полковий оркестр.

Ха-ха-ха-ха! Гавліку, фельдфебелю дорогий, так капітан, чого доброго, і сам з ними машерувати почне. Міцно він змерз, міцно тебе проклинає.

Фельдфебель. Це все?

Вайда.Гавліку, фельдфебелю дорогий, він мене до тебе з проханнячком вислав...

Фельдфебель. Іду. (До Вероніки — віддає честь Вероніці.) Тридцять дев’ять чекає... (Виходить.)

Вайда.Я пізнав вас, пані Вероніко! Так часто мені про вас оповідав фельдфебель, що так і станули вкін­ці передо мною: чорпі великі очі, густі брови над ни­ми, тільки жаль ось, що вже кучерів немає, жаль що обтяли.

Вероніка. Чого вам?

Вайда.Кучерів ваших жаль мені, пані. Про них так часто згадував фельдфебель, ох, який бідний фельд­фебель.

Вероніка. А це — чому?

Вайда.Бо не розкусив як слід капітана. Ось поче­кайте. Як собі пригадую, капітан ще ніколи не дарував провини. І тоді буде мені вас жаль, Вероніко.

Вероніка. У вас добре серце, тільки чи це по­важно?

Вайда.Про це знатимуть у царстві пебесному, хоч, хто його зна, чи капітан і там не має впливів...

Вероніка. Одним словом, ви хотіли сказати, що мо­го чоловіка чекає смерть. Це за віщо?