В лабіринтах абверу

Микола з гіркою іронією згадав одну свою мрію. Коли йому по той бік кордону бувало особливо тяжко й самотньо, він уявляв собі повернення на Батьківщину: як це солодко буде знову стати самим собою, не вартувати себе підсвідомо навіть уві сні, не аналізувати кожне сказане слово, кожний крок. Побути громадянином, товаришем, чоловіком, батьком хоча б кілька місяців. А потім він не від того, щоб знову, коли накажуть, піти в гостро-романтичний і небезпечний світ розвідки.

І от, здавалося, хоч і на короткий час, здійснилася мрія: він в обіймах Вітчизни, серед своїх. Коли б так… Суворі закони таємної війни і тут тримають його в своєму полоні. Самим собою він може бути лише в цих стінах і то серед обмеженого кола осіб. Навіть без права вийти на вулицю, торкнутися он того чарівного снігу, несподівано подарованого місту рідним небом.

На. якусь мить стало тоскно. Та він не піддався. Напруживши волю, повернувся до столу, заклав у друкарську машинку аркуш чистого паперу й замислився над звітом номер два.

З чого почати? Може, з того, що кораблі, як і люди, носять іноді машкару: борознять моря під чужими прапорами, їхні рейси тоді оповиті мороком таємничості й не вгадаєш одразу, кого приховали груба роба матроса чи білий ковпак кока.

Але такий початок довелося по роздумі відкинути: надто літературно. І досі, виходить, журналіст бере в ньому гору над розвідником. І хіба дізнаються в Центрі про щось нове з цього загального речення? Там давно відомо: гітлерівці часто вдаються др хитрощів — піднімають на щоглах своїх кораблів прапори іноземних, найчастіше нейтральних, держав. А те, що йому, людині суто «сухопутній», довелося розв'язувати морські вузлики, — теж Центрові не цікаво. Розвідник має бути людиною з широким кругозором, своєрідним енциклопедистом. У крайньому разі використовувати так само вправно чужі знання, як і чужу зброю.

— Донесення розвідника, — жартома сказав колись Клинченкові один з перших його вчителів-чекістів, — має нагадувати ідеально написану інформацію для газети: новизна фактів, жодного слова без службового навантаження, абсолютна достовірність. А втім, є і одна особливість: репортер може іноді не згадувати другорядних деталей, розвідник мусить не забувати й про них. Дрібниця в нашій справі — іноді та копійка, якої не вистачає до карбованця.

Клинченко схилився над машинкою.

«25-го листопада, на останньому засіданні нашої комісії, яка відбирала колишніх служак «Варти» для розвідшкіл абверу, раптом з'явився Долл. Він попередив мене, щоб я знайшов привід не йти сьогодні на обід до ресторану «Вартбург», де звичайно збирались близькі гетьманові люди, а прийшов о шостій вечора на Дессауерштрассе й чекав на нього біля будинку № 2. Напівтемними сходами ми спустились у підвальне приміщення. В трьох його кімнатах, сполучених між собою, сиділи галасливі компанії за кухлями пива.

Долл, не зупиняючись, пройшов до четвертого, найбільш віддаленого приміщення, двері якого були щільно причинені. Тут стояли тільки два столи; за одним з них сидів цивільний. Ми з Доллом зайняли сусідній. Невдовзі зайшов кельнер. Коли приніс замовлене, сусіда підсів до нашого столу.

— Гауптман Катценбах, — відрекомендував його мені мій супутник.

— Від вас не буду критися, — почав Катценбах, — я з Тірпіцуфер [*Вулиця в Берліні, де містився центральний апарат абверу].

— З першого відділу [*Управлінні військової розвідки та контррозвідки головного штабу збройних сил Гітлера мало спочатку три відділи: І — шпіонаж, II — саботаж, диверсії, терор, III — контррозвідка], — уточнив Долл.

— Дуже радий познайомитись, — поспішив я запевнити гауптмана.

— Ну, а я вас давно знаю, — багатозначно мовив Катценбах, підкреслюючи тим самим, що йому відомі моя діяльність в абверштелле Грубешув і зв'язок з гетьманцями. — До речі, пане Козаченко, вам засвідчує свою повагу гер Грубер. Він про вас хорошої думки.

Лишалося тільки подякувати за привіт. Але я, вирішивши похизуватися своєю пильністю, додав:

— Доктор Долл учив мене без особливої потреби ніколи не називати вголос прізвищ наших людей.

— Ви здібний учень, — з іронією зауважив Катценбах, — але не засвоїли ще однієї елементарної істини: у нас, у націонал-соціалістичній Німеччині, є багато військових звань, що кінчаються словом «фюрер». Це не випадковість, а ознака того, що за молодшого завжди думає старший, а великий фюрер за всіх нас. До того ж привіт від начальника має викликати у вас лише одне почуття: захоплення і прагнення вдосконалювати службові якості. Оце те, що я хотів зауважити для вашої ж користі, пане Козаченко, а тепер перейдемо до нового доручення. Цього разу, запам'ятайте, ви одержуєте його безпосередньо з Тірпіцуфер…

— Високо ціную виявлену мені честь, — схопився я з місця, добре засвоївши лінію поведінки і стиль відносин в оточенні головного шпигуна рейху — адмірала Канаріса.