В лабіринтах абверу

— Сідайте, — милостиво махнув рукою Катценбах. — Сідайте і слухайте уважно. Даю вам три дні на закінчення всіх справ у гетьманській управі. За цей час ви повинні впорядкувати всі протоколи комісії по добору кандидатів у розвідшколи й написати для нас докладний звіт про хід цієї роботи. Подайте в ньому характеристики десяти найбільш здібних, на вашу думку, кандидатів, опис обстановки, в якій працювала комісія, і всього важливого з точки зору розвідника, що пощастило вам запримітити й почути на Алоїзенштрассе. Двадцять дев'ятого листопада прийдете з цим звітом сюди. Будете в розпорядженні гера Ганса Штеккера, кельнера, який подавав нам сьогодні вечерю. Допомагатимете йому обслуговувати відвідувачів цієї кімнати. Ви повинні добре освоїти професію кельнера. Працюйте старанно. Оцінки за ретельність виставлятиму особисто. А я — вимогливий вчитель.

Більше не сказано було жодного слова, а запитувати не, мало сенсу — все одно не відповіли б.

День у день я приходив зранку на Дессауерштрассе, 2, одягав білу куртку й разом з Гансом прислужував відвідувачам. У віддалений кабінет часто заглядав Долл. Звичайно, коли я заходив, розмови припинялись або переходили на якісь нейтральні теми. Але й тоді вони велися російською мовою. Немає сумніву, що тут агентуру відділу навчають російської мови, дають загальне орієнтування в «російському питанні», головним наставником є Долл.

Отже, перше припущення, ніби в ролі кельнера я мав підслуховувати розмови відвідувачів абверівського шинку й доносити про них Катценбаху або Доллу, довелось відкинути.

Нащо ж тоді напнули на мене кельнерську уніформу? Моє прагнення збагнути цю таємницю посилювалося в міру того, як Катценбах, буваючи тут, виставляв мені, усно звичайно, добрі оцінки за офіціантську майстерність, але жодного слова не говорив, де я маю застосувати нову кваліфікацію.

Одного вечора Долл, проходячи повз мене, кинув: «Зайдіть до контори!»

Конторою звалася комірчина, де завжди сидів підставний господар цього закладу — товстий німець з хвацько закрученими (а ля імператор Вільгельм) вусами.

Одержавши наказ Долла, я поспішив до «контори». Тільки-но зайшли ми сюди, як товстун підвівся й мовчки подався геть.

— Сідайте, — наказав рухом Долл і поцікавився: — Не набридло бігати навколо столів?

— Набридло! Коли ви не пускаєте мене на журналістську роботу, якої я просив з самого початку, то по вернули хоча б назад у Грубешув, де ви, маю сміливість сподіватися, були задоволені моєю діяльністю, — відповів я, чекаючи хоч натяку про дальшу свою долю. Та мій шеф відбувся відомою приказкою:

— Терпи, козаче, отаманом будеш!

А потім продовжив:

— Пане Козаченко, наші друзі з Тірпіцуфер вважають, що вам слід було б завітати на Алоїзенштрассе. Ненароком когось звідти зустрінете — буде незручно: живете в Берліні, а до них не зайшли. До того ж старе доручення — підтримувати найтісніші контакти з гетьманською резиденцією, дане вам Грубером, — лишається в силі.

— А коли спитають, які справи прив'язали мене до столиці?

— Не приховуйте, що працюєте кельнером. Члени гетьманської управи, звичайно, тут бувають, для консультування нашої української агентури. Знаючи, що ви вмієте цінувати довір'я своїх начальників — скажу більше (хоча й не дано мені на це права): гетьманці мають деяке відношення до вашої нинішньої ролі.

Наступного дня, в обідню пору, я поспішив до «Вартбурга», сподіваючись зустріти тут старих знайомих. І не помилився.

— Пане Козаченко, — почувся знайомий голос, — ідіть-но сюди, хоч полаю вас. Як же так — живете в Берліні, а до нас не навідуєтеся. Соромно, пане, соромно…

Озирнувшись, я побачив Сергія Шемета в товаристві самого Данила Скоропадського — гетьманового сина і «наслідника престолу».

Молодший Скоропадський привітно посміхнувся мені, докірливо похитав головою, показуючи свою солідарність з Шеметом, і запросив до столу. Лишалося приєднатися до компанії, тим більше, що особа Данила давно вже цікавила мене. Знайомлячись з досьє, що його дав Грубер Федорову під час нашого першого відвідання гетьманської резиденції, я звернув увагу на присутність Данила Скоропадського при всіх майже переговорах, які вів його батько за кордоном. А в тих запитаннях, які він ставив мені при зустрічах на Алоїзенштрассе, явно проступало обличчя розвідника. У мене виникла підозра: Данило Скоропадський не просто скромний інженер відомої німецької радіофірми «Сіменс», за якого він себе видає, а й керівник розвідки гетьманського штабу. Тепер випадала нагода з'ясувати його справжню роль.

Присівши до столу, я пояснив свою появу у «Вартбурзі» палким бажанням зустрітися з старими друзями, сказав, що, на жаль, не міг цього зробити раніше, бо веду тепер життя трудової людини.

— А саме? — поцікавився Шемет.

— Набуваю кваліфікації кельнера.

— В якій академії? — посміхнувся Данило. — Краще б тоді у «Вартбурзі», принаймні прислужували б своїм, українцям.

— Де б не був — служу його ясновельможності гетьманові, — зробив я рішучий крок уперед.

— Може, пан пояснить свою думку? — попросив Скоропадський.