В лабіринтах абверу

Як зрадів моряк несподіваному гостеві, може зрозуміти лише той, кому довго й самотньо доводилося жити у ворожому таборі, не маючи з ким перекинутися словом у хвилину душевної тривоги чи поділитися доброю звісткою. Адже він був тут, коли можна так сказати, «людиною навпаки», антиподом Доллу та його оточенню. У дні капітуляції армії фельдмаршала Паулюсапід під Сталінградом, коли Павла аж розривало від радісних почуттів, усі навколо ходили з похмурими обличчями. Сьогодні ж він із самого ранку ховався від «колег», щоб не видати свого болю й гніву з приводу злочинної «акції» в Будьоннівці.

Поява Клинченка вивела Астрова з стану депресії, в якому перебував уже багато годин.

— Що будемо робити, Миколо? — спитав він. — Більше терпіти не можу! Не маю права сидіти тут, склавши руки, коли за кілька сот метрів звідси катують наших людей. Я бачив і пережив немало в таборі військовополонених. На моїх очах товариші гинули від голоду, падали мертвими під кулями садистів-вахтманів, коли гітлерівським бузувірам спадало на думку позмагатись у влучності. Але там я був таким, як усі: беззбройним і знесиленим. Тепер у мене є зброя. Розумію, що не можу, звичайно, один виручити всіх, хто перебуває у Долловій в'язниці. Та в моїх силах, хай ціною власного життя, знищити хоч кількох катів. А втім, називати їх так — значить применшувати їхню жорстокість. Кат одним ударом сокири відтинає голову. Долл, Коноков, Мукебенов, Хаджігоров, Немгуров, їх підлеглі закопують в'язнів живими в землю, заганяють голки під нігті, палять пучки пальців соломою. Навіть не партизанам, не підпільникам, а просто підозрілим, єдина «вина» яких у тому, що вони ненавидять окупантів. Тиждень тому прийшов наказ про нові функції «корпусу». У Будьоннівці, навколишніх селищах і селах Донбасу та Ростовської області навряд чи знайдеться родина, яка не зазнала б фашистського терору. Що робити, Миколо? Відчуття таке, ніби б'ють мене безупину в саме серце!

Астров схопився з місця, нервово запалив сигарету й почав швидкими кроками міряти кабінет.

— Сідай, Павле, — тихо, але владно мовив Клинчен-ко. — В мене надто мало часу, щоб відпоювати тебе валеріанкою. Та й навряд чи треба нам приглушувати в собі біль від ударів ворога.

— Може, накажеш ще боки підставляти, хай б'ють, — з гіркотою кинув моряк.

— Не перебивай, дослухай! Розповім тобі один випадок із свого життя. Може, він скаже тобі більше, ніж довга доповідь про те, як радянському розвідникові треба поводитись у ворожому таборі.

…У перші дні війни доля закинула мене в Берлін. Там випадково зустрів я свого колишнього вчителя — почесного чекіста, якому доводилося подовгу жити за кордоном і, як то кажуть, схрещувати меч не з одною ворожою розвідкою. Цього разу на ньому був мундир полковника військ СС. Підійти я не наважився, бо розумів: товариш прибув сюди аж ніяк не на запрошення гітлерівців. Віддаю честь і хочу йти далі, коли раптом полковник підзиває мене, подає руку, обнімає, цілує. Для сторонніх враження таке, ніби зустрілися батько з сином. Видно, обставини дозволяли чи диктували йому повестися саме так. Про службові справи ми не говорили, хоча з одного його натяку мені стало зрозуміло, що моє перебування в Німеччині для нього не новина. Я, звичайно, не розпитував. А все ж з моїх уст якось мимоволі зірвалося:

— Ви, бачу, товаришу полковник, тут уже давненько?

Мій співрозмовник зацікавився:

— Чому ви так думаєте?

— Мундир есесівський сидить на вас так ловко, ніби носите його вже сто років. Правду кажуть: звичка — друга натура!

Чекіст заперечно похитав головою:

— Сумнівний робите мені комплімент. Нам, розвідникам, призвичаюватися до чужих мундирів не можна. Звикнеш — і втратиш відчуття дистанції. Забудеш який бік барикади твій. Пригасне полум'я ненависті й притупиться пильність. Одне слово, мундир — машкара. Минула потреба — і маску легко зняти. Звичка ж — причіплива. І коли ми вже заговорили про це, лейтенанте, дам вам, на правах старшого, ще одну пораду: не притерпітися до болю від ударів ворога. Інакше забудете здачі давати, а там і зовсім втратите волю до перемоги. Доки болить серце за матінку-Вітчизну — ти її син. Адаптувався біль — добре придивись до себе: ким ти став…

— Уболівати — ще не значить діяти, — заперечив Астров, продовжуючи міряти кроками кімнату.

— Правда, вболівання — не самоціль. Його ще треба через енергію, вміння, сміливість і багато інших якостей, притаманних розвідникові, перетворити в діло…

— Так до цього ж і прагну, Миколо!