В лабіринтах абверу

— Як ти думаєш, Миколо, де шукати зрадників?

— Що я можу сказати тобі, живучи за вісімдесят кілометрів від Будьоннівки? Можливо, треба вкоротити язики твоїм воякам. Вони надто багато п'ють, а отже, напевно, й базікають. — Збивав з пантелику радянський розвідник зондерфюрера. — Зробімо так: доки ти розбиратимешся з новою агентурою, я походжу по відділах штабу, придивлюся, погомоню. Якщо ти не проти — побуваємо і в підрозділах. Тоді, сподіваюся, зможу якусь пораду дати. Збери уповноважених контррозвідки при дивізіонах. Послухаємо їхню думку. Не ворожити треба в таких випадках, а шукати. Почнемо з штабу. Кому ти тут найменше довіряєш?

Зондерфюрер відповів не зразу. Щось перебирав у пам'яті. Нарешті, на його хворобливо-жовтому обличчі з набряклими мішками під очима відбилося якесь гостре хвилювання. Таким Клинченко бачив його рідко. Тільки в хвилини, коли добре натренований у вмінні приховувати свої почуття, старий абверівець давав їм волю. В пароксизмі люті Долл заволав:

— Тут є лише одна людина, готова заради своєї кар'єри та з ненависті до мене навіть на запроданство…

— Тихше, — перебив його Клинченко. — Диви, щоб якийсь мудрагель, підслухавши нас, не здумав саме в дверях твого кабінету шукати ту щілину, через яку просочується зовні таємна інформація. В пору невдач у нас буває мало друзів і багато ворогів. А начальство, в пошуках стрілочника, на якого можна б звалити вину, охоче вірить і небилицям…

— Так! Тим більше, що людина, ім'я якої я тобі зараз назву, має нахил до підслухування й немалий досвід наклепництва. Здогадуєшся, про кого мова?

— Ні, хоч мусив би знати. Адже недруги моїх друзів — і мої вороги.

Зондерфюрер впритул підійшов до співрозмовника і прошепотів на саме вухо: Віллі Гюнтер…

Клинченко мовчки і довго дивився на Долла з таким виразом, ніби той повідомив щось надприродне. А тим часом аналізував: «Чому раптом назване ім'я саме тої людини, якій за характером її обов'язків зондерфюрер мав вірити, як самому собі? Що це — надмірна підозрілість, давнє переконання, ніби Гюнтер підісланий Альбрехтом для стеження за ним, Доллом, чи може підступна провокація, щоб потім разом із Гюнтером познущатися з радянських розвідників? Підсунули вам, мовляв, дурну версію, а ви, щоб збити мене з сліду, почали відразу підтакувати…»

В усякому разі заява зондерфюрера була справді така сенсаційна, що давала право не поспішати з відповіддю. Нарешті, порушуючи досить довгу паузу, Микола з нотками сумніву в голосі сказав:

— Капітан Гюнтер, начальник. твоєї розвідки — зрадник, чи, принаймні, базікало, який вибовтує військові таємниці? Ну, знаєш, Отто, мені здається, ти надто вже підозріливий. Просто не любиш капітана й тому ввижається він тобі жовтим привидом зради. Обережніше, Гюнтер має добру «підпорку» в особі Альбрехта.

— Ціную твою дружню прямоту й щирість, Миколо, але повір, що для такої підозри у мене є підстави.

— Можеш сказати які?

— Пригадуєш того череваня, зв'язкового?

— Аякже. Його псевдо, здається, «Товстун»?

— Вірно! Так от, повернувшись з Астрахані, він скаржився мені, що Гюнтер не раз посилав його в це місто навіть після того, як з'ясувалося, що червоні там стежать за ним. Тільки втручання Астрова врятувало «Товстуна». Коли зв'язковий одверто сказав Гюнтеру про це, той хотів його застрелити, але не наважився на вбивство у присутності Астрова. Я наказав череваневі інформувати мене особисто про все підозріле в поведінці капітана. Він же, бідолаха, став благати, щоб я забрав його від Гюнтера, бо останній так чи інакше розправиться з ним. Дарма я не послухався. Взимку нашого зв'язкового нестало.

— Завалився?

— Гірше… Вовки з'їли!

— Жартуєш!..

— Не до сміху, Миколо! Жартувала баба з колесом та попала між спиці. Послав його той негідник ніби на чергове завдання через кригу Таганрозької затоки. Час для цього вибрав такий, коли добрий хазяїн і собаку надвір не вижене. Хуга бешкетувала вже третю добу. За крок — нічого не видно. Бідолашний «Товстун», хоч і не чекав від капітана ласки, насмілився просити його відкласти вихід до ранку. А той:

– Іди, йди, боягузливий ледацюго, бо віддам до військового суду! Заметіль — не завада: вона сліди твої прикриє…

Кажуть інші агенти, що повернувся «Товстун» до гуртожитку з сльозами на очах, зібрався й пішов. З одним пістолетом…

Минуло кілька діб, і піший розвідувальний патруль одного з моїх підрозділів, висланий на кригу затоки з собаками полювати радянських розвідників, які зачастили в наші тили, набрів на якесь закривавлене шмаття. Вівчарки навели. Подумали наші — заміновано. Викликали по радіо саперів. Розкопали ту купу, а під нею обгризений вовками чоловічий кістяк. Поруч «парабелум» лежить і двоє сірих хижаків, теж обгризених. Видно, відбивався, двох вовків застрелив, а зграя і його і їх роздерла. Принесли до штабу пістолет і за номером встановили: зброя належала «Товстунові».