В обіймах Казанови

– Я очікую, що ти зробиш усе необхідне, — прошепотіла вона й змочила слід укусу кінчиком язика. – І точно не пошкодуєш цього.

РОЗДІЛ 2

Проїхавши частину вулиці Мьодової, яскраво освітлену лампами, встановленими перед фасадами магнатських палаців, вони звернули до брами, що вела за мури Старого міста. Карета, що їх везла, сповільнила хід на вузькій вулиці. В’їзд на Пекарську вулицю, де проходили редути[4], був майже повністю перекритий екіпажами. По всій довжині вулиці стояли карети та візки, і все це супроводжувалося кінським форканням, тріском батогів і хрипким криком кучерів, які шукали найкраще місце для стоянки. Ельжбета глянула на Казанову, який сидів навпроти, відкинувшись на м’яке сидіння. Він не сказав жодного слова протягом усієї подорожі, відсутній духом та думками, наче випробування, що чекали на нього цієї ночі, повернули старі, можливо, болючі спогади.

Ми все ще приречені робити ті самі помилки. Ельжбета не знала, чому це так, але це було саме так.

Знову вона глянула у вікно, в якому на мить з’явився бородатий чоловік у тюрбані, ведучи за руку переодягнену турчанку.

Жінка спостерігала, як чоловіки й жінки в масках, одягнені монахами, козаками, чортами чи євреями, висипали з проїжджаючих екіпажів.

Одні гості, не ризикуючи забруднити черевики, штани чи сукні, добиралися до дверей редутів на спинах лакеїв, інші, навпаки, в костюмах слуг чи селян, бадьоро марширували по багнюці, сподіваючись, що плями на одязі додадуть автентичності їхньому камуфляжу.

Ельжбета і Джакомо відмовилися від складних костюмів, задовольняючись широкими чорними плащами, які називаються доміно.

Казанова відсунув фіранку на вікні й оглянув вулицю.

– Багато транспорту, і я думав, що ви, поляки, не можете розважатися, — сказав він, мабуть, не зовсім жартома.

– Будь-хто, хто заплатить квиток, може увійти сюди, — пояснила вона, надягаючи маску та ховаючи еластичні стрічки, що тримали її, під бурею волосся. – Це приваблює людей, анонімність і відчуття, що вони можуть залишити позаду незручні умовності. Під масками всі рівні, незалежно від достатку, походження і віку, навіть князь може грати в карти і веселитися зі своїм слугою, не завдаючи шкоди своїй честі. Є одна умова: не можна відкривати обличчя.

– Кожен хоче відчути себе кращим, хоча б на мить, це найдорожчий товар у світі, — сказав Казанова.

Ельжбета подумала, що це прозвучало у нього дуже особисто.

– У Венеції бали, звичайно, розкішніші, — сказала вона з сумною заздрістю. Вона завжди мріяла про подорожі, але її чоловік віддавав перевагу товариству знатних людей, які випивали і полювали в поєднанні з брудом і блудом.

Казанова кивнув, не помічаючи швидкоплинної хмурості на губах жінки.

– У Венеції найпрекрасніші бали у світі, навіть Париж може у нас повчитися, – у його голосі була ностальгія. – Свято охоплює цілі вулиці та площі, важко знайти вільне місце, потім дами та пани йдуть до берега каналу, де їх чекають закриті гондоли. Там ми віддаємося любові.

– Замість гондол у нас повозки, – показала вона на карети, припарковані за огорожею території, де проходили редути. – Якщо вдасться, ти візьмеш одну з них напрокат.

Він повернув голову, зосередивши на ній свої великі оманливо лагідні очі.

– Довірся мені.

– Це останнє, що я повинна робити, — подумала вона.

– Поклади сюди свою шпагу і пістолет, — серйозно попередила вона. – Зброю все одно треба залишати в роздягальні, а провозити її контрабандою не раджу. Організатор редутів, месьє Сальвадор, наймає солдатів коронної гвардії, щоб захистити його, — вона глянула на вусатих, потужних хлопців, що стояли обабіч подвійних дверей. – У разі бійки тебе негайно заарештують і посадять у замковій гауптвахті, а потім поставлять перед судом маршалка[5]. Повір мені на слово, ризикувати не варто. Маршалок Бєлінський, коли хворіє на подагру, може навіть шляхтича посадити у в’язницю.

– Я вже був там раз і більше не піду, — пробурмотів Казанова більше собі, ніж співрозмовниці. Ельжбета глянула на нього, але утрималася від подальших запитань, відкладаючи їх на більш відповідний момент.

Джакомо одягнув маску, Венецію Вольто. Біле гладке обличчя з глибокими очима повернулося до Ельжбети, від чого вона затремтіла. У масці було щось тривожне, тонка гримаса, мистецьки виконана її творцем.

Жінка відігнала безглуздий страх.

– Ходімо, — сказала вона.

Кавалер де Сенгальт застукав по даху карети шпагою, закликаючи кучера. Слуга відчинив двері й розгорнув металеві східці, а потім допоміг пані безпечно спуститися на вимощену камінням вулицю. Казанова приєднався до Ельжбети і запропонував їй руку. Ідучи впритул, вони попрямували до входу та кас, де придбали два елегантних квитка.