Вежа з чорного дерева

Південна сторона будинку виходила у посипаний жорствою двір. Під стіною — герань і дві виткі троянди, на даху — білі цятки голубів. Віконниці були замкнені. Будинок спав. Проте двері парадного входу, увінчані стертим від часу гербом на кам'яному щиті, були прочинені. Сторожко ступаючи по жорстві, Девід підійшов ближче. На дверях не було ні молотка, ні дзвінка. На щастя, не було і лютого собаки. Девід зазирнув досередини: хол з вимощеною кам'яними плитами підлогою, дубовий стіл біля старовинного стилю дерев'яних сходів з вичовганими й покоробленими поручнями. Сходи вели нагору. У протилежному кінці холу видніли ще одні розчинені двері, а за ними, наче в рамі, зеленів осяяний сонцем сад. Девід завагався, зрозумівши, що приїхав дочасно; потім постукав у важкі двері. По хвилі, однак, усвідомив, що стукати марно, і переступив через поріг. Праворуч він побачив довгу, мов галерея, вітальню. Колись вона, очевидно, була розділена перегородками, від яких залишились основні опорні колони, що виступали на білому тлі стін, як зловісні скелети. У всьому цьому було щось вікторіанське і куди більше англійське, ніж у фасаді будівлі. Дулю гарний куточок, трохи захаращений, але й досить просторий: старовинні різьблені меблі, вази з квітами, кілька крісел і дві канапи; старі килими, рожеві й червоні, картини... Нічого дивного, хіба те, що можна було так вільно увійти й милуватися ними. Адже Девід знав — крім власних робіт, у старого є невеличка, але цінна колекція картин інших художників. А ось і полотна знаменитостей: Енсор, Марке; отой пейзаж у кутку зали,— мабуть, написаний «холодним» пензлем Дерена, а над каміном...

Кому ж, однак, дати про себе знати? Девід пройшов по кам'яних плитах повз сходи і зупинився у дверях навпроти. Перед ним простягався розлогий лужок з клумбами, декоративними кущами та деревами. З північного боку його захищала висока стіна, а вздовж неї стояв ряд низьких будівель, яких Девід не міг побачити з фасаду,— колишні стайні та корівники. Посеред лужка росла катальпа, підстрижена так, що нагадувала велетенський зелений гриб. У його затінку розташувались, ніби співбесідники, садовий стіл і три плетених крісла. За ними, немов купаючись у спекоті, лежали дві голі дівчини. Та, що далі, напівзатулена своєю сусідкою, лежала горілиць і, здавалося, спала. Та, що ближче, лежала на животі, спершись підборіддям на руки, й читала книжку. На голові в неї — крислатий солом'яний капелюшок, вільно перев'язаний яскраво-червоною стрічкою. Обидві дівчини дуже засмаглі. Їм, очевидно, й на думку не спадало, що всього за три десятки кроків від них стоїть незнайомий чоловік. Дивно, що серед лісової тиші дівчата не почули, як він під'їхав машиною. Правда, в листі Девід обіцяв приїхати на вечірній чай, а приїхав раніше. Та й гудзик дзвоника десь коло дверей знайшовся б, коли б він краще шукав; хтось із слуг, може, й почув би. Девід постояв хвилину, занотовуючи в пам'яті теплі кольорові тони жіночого тіла, зелені барви катальпи й трави, кармінову стрічку на капелюсі, а вдалині — рожеву стіну і шпалерні фруктові дерева. Потім повернувся й пішов назад до парадного входу; щойно побачене скоріше розважило його, ніж спантеличило. Знову згадалася Бет: вона була б просто в захваті, побачивши на власні очі підтвердження міфу про старого фавна та його порочні розваги. Там, звідки Девід самовільно почав огляд будинку, за одвірком на кам'яній підлозі, він побачив те, чого не помітив раніше через надмірну цікавість — бронзовий дзвоник. Підняв його, подзвонив і в ту ж мить пожалкував про це. Шкільне дзеленчання увірвалося в тихий будинок, порушивши сонячний спокій, що панував довкола. Та на цьому все й скінчилося. Згори не долинув жоден крок, двері в дальньому кінці довгої кімнати не відчинилися. Девід чекав на порозі. Минуло з півхвилини. Потім у дверях, що вели в сад, з'явилася дівчина (він не розібрав — котра) у білій бавовняній галабії[5], боса, струнка, нижче середнього зросту, років двадцяти чи трохи більше; каштанове з золотавим полиском волосся, правильні риси обличчя, пильний погляд великих очей. Напевно, англійка. Кроків за двадцять, біля сходів, дівчина зупинилася.

— Девід Уїльямс?

Він ніяково розвів руками.

— Ви мене чекали?

— Так.

Вона не зрушила з місця і не простягнула руки.

— Даруйте, що забрався сюди, паче злодій. Ворота замкнені.

Дівчина заперечливо хитнула головою.

— Треба було просто потягти за замок. Вибачте, що так вийшло.

Та вигляд у неї був зовсім не винуватий. І не спантеличений.

— Генрі спить.

— Не будіть його, бога ради. — Девід усміхнувся.— Я приїхав трохи раніше. Не сподівався, що так легко знайду вас.

Дівчина кинула на нього уважний погляд, зрозумівши, що він розраховує на її прихильність.

— Він просто казиться, коли вдень не поспить.

Девід широко посміхнувся.

— Річ у тім, що я витлумачив його листа буквально — гадав, знайду у вас притулок. Але якщо...

Вона глянула повз нього на відчинені двері. Потім знову перевела погляд на його обличчя і в її очах промайнуло щось схоже на запитання.

— А ваша дружина?