Вежа з чорного дерева

Директор лондонського видавництва, який придумав цю поїздку, попередив Девіда: хто наважиться відвідати Котміне, зустріне куди серйозніші перепони, ніж замкнені ворота. Хазяїн — чоловік запальний, грубий, уїдливий, терпіти не може, коли в його присутності згадуються певні імена. Поза всяким сумнівом, ця «велика людина» може повестися, як страхітливий старий чорт. А може бути й чарівним співбесідником — це вже як хто йому сподобається. Часом буває наївний, мов дитя, додав видавець. Тільки не заходьте з ним у суперечки про Англію чи англійців: старий прожив життя на чужині й не любить, щоб йому нагадували про можливості, які він, можливо, через це втратив. А ще він страшенно хоче, щоб про нього написали книжку. Тож хай Девід не дасть себе обдурити й не вірить, що цій людині начхати на те, якої думки про неї співвітчизники.

Великої необхідності у цій поїздці, власне, не було. Девід уже мав чорновий варіант вступу і досить чітко уявляв, що хоче сказати читачам. У нього була добірка основних есе з каталогів виставок, перш за все ретроспективи, влаштованої 1969 року в Галереї Тейт (запізніла оливна гілка від британського офіційного мистецтва), а також двох недавніх виставок у Парижі та однієї в Нью-Йорку. До того ж у його розпорядженні була ще невеличка монографія Майри Ліві із серії «Сучасні майстри» та листування з Метью Смітом. Інтерв'ю, надруковані в різних журналах, теж могли стати в пригоді. Залишалося з'ясувати кілька біографічних деталей, але це легко було зробити й листовно. Звісно, можна засипати старого запитаннями про все, що стосується мистецтва, але той ніколи не виявляв бажання до подібних бесід. Навпаки, як свідчив досвід минулого, в таких випадках він замикався в собі, навмисне збивав розмову на манівці або просто вдавався до грубощів. Отже, мета поїздки, по суті, зводилася до того, щоб бодай побачити людину, на яку Девід затратив чимало часу і роботами якої, хоч і не без певних застережень, щиро захоплювався. Потім Девід принагідно мав би задоволення сказати комусь, що зустрічався із старим особисто. Що не кажи, а він тепер один з найвідоміших художників, і його доводиться ставити в один ряд із Беконами та Сазерлендами. А може, він навіть найцікавіший серед цих обранців, а спитай його, то, мабуть, скаже, що не має нічого спільного з клятими англійцями.

Народився він 1896 року, навчався в училищі Слейда в ті славні часи, коли там панувала школа Стіра-Тонкса. У 1916 році виявив себе войовничим пацифістом. 1920 рік застав його в Парижі (духовно він назавжди порвав з Англією). Далі, понад десять років,— коли навіть Росія стала на шлях соціалістичного реалізму — були пошуки, перебування на хисткій нічиїй землі між сюрреалізмом і комунізмом. Минуло ще десять років, поки Генрі Бреслі дочекався визнання на батьківщині — за п'ять років «подвійного вигнання», що їх він прожив в Уельсі під час другої світової війни, співвітчизники встигли відкрити для себе його малюнки, присвячені громадянській війні в Іспанії. Як більшість художників, Бреслі набагато випереджав політиків. У 1942 році лондонська виставка його робіт 1937—1938 років раптом набула для англійців певного змісту. Вони вже пізнали, що таке війна, й усвідомили, як то безглуздо вірити деклараціям міжнародного фашизму. Ті, хто знався на мистецтві, розуміли, що особливого пророцтва у цьому відображенні іспанської агонії не було; в малюнках Бреслі виразно повторювався дух Гойї. Але вони, безперечно, вражали силою, майстерністю, глибиною художнього бачення. Присуд було винесено. Печатку поставлено і на людських якостях Бреслі (правда, у вужчому колі): за ним утвердилася репутація людини з «важким характером». На час повернення Бреслі до Парижа у 1946 році його чорна ненависть до всього англійського і традиційно буржуазного, надто коли йшлося про офіційні погляди на мистецтво чи про адміністративні установи, стала легендою.