І ось загадка перша: чому непростимо жорстокому його вчинкові передувало навдивовижу лагідне, майже доброзичливе поводження зі мною? Коли він сказав, що не хоче завдавати мені фізичного болю, я повірив. Бо не відчув ні двозначності, ні прихованої погрози. Я певен, він мав на увазі саме те, що сказав. Однак все це аж ніяк не в'яжеться з навмисною жорстокістю (по відношенню до кволої старої людини), якою все скінчилося. Спочатку я був схильний вважати, що поведінка молодика пояснювалася холодним розрахунком і його доброта лише приховувала справжні наміри, якщо не з першої хвилини нашої зустрічі, то принаймні з тієї миті, коли він пов'язав мою особу з рукописом. Але зараз я просто не певен цього. Я дав би багато (можливо, навіть пожертвував би відпущенням гріхів, якби мені поставили таку умову), аби дізнатися, коли він вирішив зробити те, що зробив. Зверхність, яку я виявив під час розмови у спальні, дратувала його. А мої спроби докопатися до мотивів його поведінки, порівняння з мотивами інших молодих людей, справжніх революціонерів, уразили його ще більше. Але навіть тепер мені здається, що я не заслуговував на таку жорстоку відплату.
Є й ще одна загадка. З самого початку мій гість ясно показав, що не схвалює моєї поведінки. Тут я відчуваю деяку вину, бо лише тепер кажу правду. І поліції, і Морісу, і Джейн я розповів, що він застав мене, коли я спав. Ніхто не дорікав мені за те, що я не чинив опору — крім злодія і мене самого. Та відчуття вини й досі не полишає мене — і найбільше через його слова: що він утік би, варто було мені хоч трохи пошуміти. Так чи інак, припущення, що він спалив рукопис, бо я не захищався, не має сенсу. Навіщо було карати мене за те, що я полегшив йому справу? До того ж його видима вразливість аж ніяк не гарантувала іншого перебігу подій, якби я спробував захищатися. Припустимо, що я б глузував з нього, ображав і таке інше... Хіба це допомогло б мені?
Я спробував уявити, що могло викликати в ньому ненависть, обгрунтовану чи необгрунтовану: мій вік, хирлявість, короткозорість, мова, освіта, полохливість і ще багато дечого. Очевидно, я видавався йому манірним, старомодним, консервативним і ще яким завгодно. Але в його очах все це могло створити хіба що образ людини похилого віку, яку зневажаєш взагалі, а не за щось конкретне. Навряд чи він ототожнював мене з «ними» — з системою, з капіталізмом. Він начебто поважав мій фах: йому подобалися книжки, подобався Конрад. То чому ж я не сподобався... точніше, чому він зненавидів мене? Якби молодик оцінив мою книжку про Пікока з пуританських позицій нових лівих і їхнього журналу — як паразитування на віджилих формах буржуазного мистецтва,— він, напевне, так би й сказав. А він зовсім не здавався мені мислячим марксистом.
Морісові та Джейн таке псевдополітичне пояснення видавалося найпереконливішим. Та я гадаю, що вони просто не отямилися від травми, завданої поведінкою їхнього сина. Аналогії з діями мого «філософа» я тут не знаходжу. Він ні разу не пов'язав моєї особи з «ними». Його не цікавили мої політичні погляди. Об'єктом розправи була річ далека від політики — моя книжка.
Мене весь час не покидає відчуття, що розуму в молодика було більше, ніж про це свідчили його слова. Він паче знав, що каже нісенітниці й почасти робив це для того, щоб випробувати мене: коли я дозволяв йому грати роль блазня, то й сам заслуговував на те, щоб з мене робили дурня. Однак я, мабуть, дещо ускладнюю речі. Його слова та вчинки були не такі вже й значущі. Оглядаючись назад, я по-різному уявляю собі нашу розмову, але кожного разу вона має такий самий жахливий кінець.
Тут слід згадати, що Моріс зробив іще одне припущення. Воно зводилося до того, що цей молодик — шизофренік. Він, мовляв, стримувався, скільки міг, але не витримав внутрішнього напруження і схильність до насильства взяла в ньому гору. Та річ у тім, що вже