Вежа з чорного дерева

Зустрічаючись з примітивними племенами, важливо знати (я десь про це читав), як вони тлумачать різні вирази обличчя. Не один достойний місіонер загинув через свою привітну посмішку, бо не знав, що показувати зуби вважається серед дикунів за безсумнівну ознаку ворожості. Мабуть, те саме відбувається, коли любителі слова «так?» зустрічаються з тими, хто може обійтися без цього нікчемного слова. Було б безглуздо вірити, що якби я пересипав свою мову отими «старий» і «так?», то події тієї ночі розгорталися б в іншому напрямку. Але я переконаний, що то була сутичка між тим, хто вірить у мову і поважає її, і тим, хто її терпіти не може і не довіряє їй. Мій гріх полягав не в тому, що я належав до інтелігенції й, можливо, здавався заможнішим, ніж був насправді, а в тому, що я заробляв собі на прожиття словом.

Молодикові здалося, цілком можливо, що я позбавив його таємниці, тієї, якою він сам таємно бажав заволодіти. Він досить роздратовано заявив, що, мовляв, теж поважає книжки. Ясно й сумно сказав, що й сам бажає написати книжку («розписати все, як воно є насправді» — ніби убогість цієї фрази не вбивала висловленого в ній наміру ab initio![81]). Розлад між словом і ділом: вів дружню бесіду, а тим часом грабував будинок. Свідома непослідовність у поглядах. Небажання слухати і розуміти мої несміливі заперечення. Безладний хід думок... Одне слово, хіба не заслужив після цього мій Пікок справедливої і символічної страти? Власне кажучи, молодик спалив «відмову» мого покоління поділитися магічною силою.

Моя доля була вирішена, очевидно, ще тоді, коли я відмовився написати про нього книжку. Я сприйняв його бажання як примху самозакоханого нарциса — називайте, як хочете,— відбитися в друкованих рядках, як у дзеркалі. А він, мабуть, прагнув, хоч і несвідомо, щоб я трохи поділився з ним магічною силою. Може, була й ще одна причина: він міг повірити в існування цієї магічної сили, тільки відчувши її дію на собі. Він кинув на одну чашу терезів цю свою потребу, коли на другій уже був той, кого я назвав «давно покійним романістом». Найбільше молодика обурило, мабуть, те, що недоступний йому дар витратять не на нього, а на якогось іншого, не відомого йому мага слова. Я виявився представником закритого цеху, клубу для обранців, таємного товариства. Ось проти чого він і повстав.

Справа не тільки в цьому, але це — головне. Звичайно, нас, старих і молодих цінувальників слова та його сили впливу на людей, судять надто суворо. Більшість із нас хочуть і докладають всіх зусиль, щоб зберегти таємниці й магічний вплив мови, її суть і лад. Та з справжнім злом одному впоратися несила. Тріумф візуального — кіно й телебачення, хибні засади загального виховання та освіти, особливості соціальної та політичної історії нашого свавільного часу (найголосніше з усіх стародавніх майстрів слова стогне в своїй могилі в цю хвилину Перікл) і бозна ще скільки інших факторів. Проте я не хочу змальовувати себе безневинним козлом відпущення. Вважаю, що мій молодий месник мав рацію принаймні в одному: я винен у тому, що не чув його.

Не випадково у цієї історії малозрозуміла назва і незбагненний епіграф. Назву я спершу випробував на різних піддослідних кроликах. Більшість вважала, що koko — це рідко вживане написання слова coco і, отже, назву слід приблизно розуміти як «бідолашний блазень». Відповідь задовільна, коли брати одне значення, хоча мені й не хотілося б, щоб так називали лише когось одного з двох героїв. Так само небажано, щоб читач зупинився тільки на одному значенні прикметника «бідолашний». Koko, власне кажучи, не має нічого спільного з тим coco, у якого червоний ніс і руда перука. Це — японське слово, що означає «належна синівська поведінка, шанобливе ставлення сина до батька».

Останнє слово нехай скаже мій незбагненний епіграф, і хай він допоможе розсудити батька й сина. В цьому епіграфі — сумне пророцтво, що дійшло до нас із уже мертвої давньокорнуельської мови:

ХТО ВЕЛЕМОВНИЙ, МАЛО ЗРОБИТЬ;

БЕЗМОВНИЙ — ЗЕМЛЮ РІДНУ ВТРАТИТЬ.

Загадка

Хто може, забруднившись, з часом стати прозоро-чистим?

Дао-де-цзін

Найчастіше пропадають дівчата-підлітки, за ними йдуть хлопці їхнього віку. Здебільшого це діти з робітничих сімей і, як правило, з тих, де у взаєминах між батьками — серйозний нелад. Серед тих, хто розміняв третій десяток, зниклих безвісти теж досить багато, хоч процент робітничого класу тут менший. Це — чоловіки та дружини, які рвуться з набридлих сімейних пут або тікають від певних домашніх обставин. Для тих, кому за сорок, ця цифра різко зменшується. В старшому віці по-справжньому й надовго зникають надзвичайно рідко, і знову це здебільшого стосується дуже бідних людей, майже бродяг, які не мають родини.