Вибране

— Надворі дощ? — я запитав.
— А так, на небі ні хмарини.
І сльози на очах дружини
від сподівань і від ослав.
— А що ти, плачеш? Ти покинь.
— Авжеш, сміюся. Довгі злидні
в цій подобизні днів невидні.
Так розтає пітьмою тінь.
— Їй-богу, не збагну.
— Дарма.
Усе збагнеш, коли прикрутить.
— А хто нам воду каламутить?
Хто варить воду з нас?
— Нема нікого винного. Здається,
що сам Господь — на всій вині.
— Ти забігаєш аж у дні
майбутнього? Тобі не йметься?
Надієшся на сили віщі?
На арифметику чекань?
— На небі ні хмарини.
— Глянь —
надворі мов з відра періщить.

«Ми сиділи за пляшкою шампанського...»

Ми сиділи за пляшкою шампанського
в тихенькому прокуреному кафе,
і вона відчувала себе царицею,
Афродітою, що проминувши рибалок
(за столиками забивали козла),
алкоголіків, невтомних шукачів
великих жіночих бюстів,
щойно зайшла в таверну,
де тіні), і вино, і прихисток.
А коли ми вийшли
на знелюднілий вечірній берег,
і я, не ждучи нагоди,
спробував її взяти,
хвиля відбігла, наче сторожовий пес,
якого чекає попереду
чорна робота.

«Вночі його мучили блохи,..»

Вночі його мучили блохи,
а те,
що половина людей земної кулі
досі ще стогне під гнітом капіталізму,
не давало йому змоги
склепити очей.

«День величався і пишався...»

День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
упали в небо горілиць,
а світ, немов горіх, розпався.
І вже ні неба, ні землі —
лиш ти, одна моя надіє,
і та не жевріє — чорніє
в опротипівнічній імлі.
Та дякувати Богу — вдвох.
Наш день — попереду, мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
співає тьох та перетьох.

«— Досить крові, — продекламував кат,..»

— Досить крові, — продекламував кат,
коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:
що як він заходиться
ще й лікувати мене?

«Сто дзеркал спрямовано на мене,..»

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? А чи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань. Твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий і мрець? І сам на сам?

«Я блукав містом своєї юності,..»