Вибране

Напередодні всенародного свята,
покинувши могилу,
Марко виграбався на світ,
розрівняв землю,
щоб ніхто не помітив утечі,
зайшов до найближчого райкому партії
вбрався в службовий одяг
(йому попалися червоні сап’янці,
сині шаровари з червоним поясом
і сорочка з вишиваною манишкою на всі груди).
Треба було чимось прикрити
свою голомозу голову,
але не було нічого підхожого,
довелося задовольнитися
шапкою з молодого оленя.
Тепер можна й відзначити
десятлітній ювілей своєї смерті.
І Марко, махнувши рукою,
вирішив проциндрити
частину заощаджених за десять років
партійних внесків:
у гастрономі купив пляшку Московської,
банку кильки в томатному соусі,
головку цибулі
і півбуханки житнього хліба.
Спорядивши сітку,
він повернувся на цвинтар,
випив, закусив
і, блаженно полежавши горілиць,
подався на урочистості.

Світ відзначав 100-літній ювілей

Володимира Ілліча Леніна.

«Раз на тиждень...»

Раз на тиждень
вони викопуються з землі,
з нірки, сизої од самотності,
і збираються разом.
Кожен кріт уявляє себе людиною,
забуваючи, що він кріт,
але забувши, який він кріт,
йому важко уявити себе людиною,
і тоді вони силують себе,
щоб пригадати небо над головою,
уявляють світанні кольори,
ніч, вечір, дощові хмари,
поки стає важко й помітити,
що неба небо,
розточене по нірках,
сховалось під землю.
Їхня натура
стає кожному за найбільший тягар,
важчий за землю,
що провисла над головою,
важчий за оскарження зниклого неба,
важчий за існування.
Іншими днями
вони почуваються щасливими,
і тоді їх виповнює
тьмяна радість,
і тоді, заклопотані,
вони забувають,
що на їхніх відгодованих спинах
тримається земна і небесна твердь.
Обидві тверді існують упереміш
і вони просто не помічають жодної.
Але мученики свого щастя,
кроти потребують забутого горя,
мовби повітря,
це допомагає травленню.
І раз на тиждень
кроти викопуються з землі.

«Один лиш час і має совість:..»

Один лиш час і має совість:
тече й тече, немов Дніпро.
Не знаю, зло це чи добро —
та загадкова невідомість
вже й закінчитися спішить.
І те — померти ачи жить —
однаковісінько, їй-богу ж
однаково. Чи ти чи ні,
а помремо на чужині,
шукавши отчого порогу.

«— Надворі дощ? — я запитав...»