Вибране

І поблизу — радянський сад,
будова й роздуми в маруді
про довгу чергу самозрад.
Я кочегарю в халабуді.
Ставок тьмяніє, наче ніч,
розлита й вигускла до ртуті.
Так добираються до суті
душі? Доходять протиріч
із розумом? Ідуть на шпиль
тремкого молодого горя?
Як вечір душу розпросторив.
Як сяє антрацитний біль
із темряви. Немов відьмак —
не підведе од тебе й ока —
все стежить, стежить неборак
і припадково й ненароком.

«Зазираю в завтра — тьма і тьмуща,..»

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща,
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. І чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку, озовись.
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
ніби кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми —
то твого спогадування дні
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А Господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
ще придасться на суді страшнім.

Зі збірки «Час творчості — Dichtenszeit» (1972)

«Напевне, так і треба...»

Напевне, так і треба —
судилося бо так:
упали зорі з неба
і надломили мак.
Така знялася хвища —
ні неба, ні землі,
лиш чорне кладовище
по нищеній ріллі.
Залопотіла злива,
мов залива — гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мій — бувай!

30.9.1972

«Мені зоря сіяла нині вранці,..»

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

18.1.1972

«Яке блаженство — радісно себе...»

Яке блаженство — радісно себе
пуститися, неначе човен берега.
Не нарікай і не шкодуй, сердего:
тобі все ближче небо голубе.
Як легко, збувшися старих вериг,
почутись вільному, з собою в парі!
В нічнім вікні горять волосожари
снігів і криків, усмішок і криг,
що, слава богу, видяться крізь відстань.
Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.
Та довжиться твоя висока падь
і душу виголублює пречисту.

«Як добре те, що смерті не боюсь я...»