Вибране

Ці яблука тримала у руках
моя дружина. Зо три, зо чотири,
напевне, днів. І на її устах
лежала зморшка болю. Надто щирі
були для нас минулих кілька літ.
Здається, шість? Шість років ще й і місяць
на сьомий. Похилився білий світ
на вижалене соснами узлісся
там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» —
ні спину їм нема, ні обереги.
Прости мені, любове, цю жагу
до мучених — і сущих, і полеглих,
до бідних, кривджених, до жебраків,
до кожного, хто, запізнавши горя,
віддарував мені, здається, вчора
людську біду за декілька віків.

Спогад

Край золотого бережка
вода струміла,
щока, солона і гірка,
мені щеміла.
Єдвабом теплим обдало
мій зір колючий,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісних заграв,
що ніч настала.

«Коли б ти знала, як ми є удвох!..»

Коли б ти знала, як ми є удвох!
Як пропливаєм нерозлийводою
за віком, за нещастям, за собою,
і ледь зчиняється переполох,
коли твоя рука черкає хвилю,
коли торкає дна моя рука,
і враз розлога пам’ять нешвидка
до уст підносить пересохле зілля
із тих лугів, де ми колись цвіли
і перемиті квіти вибирали.
Коли б ти знала, як ми не могли
прощатися, бо все життя єднались
і близились, і разом увійшли
у спільне річище, де скільки плину —
все видно нашу рідну Україну
з журливими кущами бугили.

15.2.1972

«Я разом зі смертю — пліч-о-пліч лечу...»

Я разом зі смертю — пліч-о-пліч лечу.
Таж вільний тепер ти! Хай роки течуть,
хай дні поминають, хай весни біжать,
шумлять водограї, цвіте сіножать,
земля колобродить, втікає з-під ніг,
мені вже не шкода, мені вже не гріх
тебе полишити навіки-віків.
Біді вже не литись з усіх лотоків.
Ні серце не лопне, ні вибухне біль,
покірний холопе земних божевіль.
Лети ж піді мною бодай шкереберть,
людською бідою налита ущерть
усесвіту рано, галактик бідо,
о земле кохана, о смертна водо.
Десь син мій ласкавий, ледь голос подав —
а батька знеславив, а матір прокляв.
Нема мені спину. Тож зносся до зір.
Внизу Україна, немов водовир.
Та, мертвий, тепер ти її не почув.
Пліч-о-пліч зі смертю я в вічність лечу.

4.3.1972

«Синочку мій, ти ж мами не гніви...»