Вибране

Бажання жити — тільки-но на дні.
Твої саморозщеплення скінчились,
і гордий дух уже лишають сили,
і оступили душу три сумні
високі тіні. Перша: згинь, мій сину,
бо марно — скніти. Краще й не живи.
А друга — не забудь же України,
як буде тяжко — то її зови
і душу тіш далеким пожаданням.
А третя: те, що є, і що було,
і те, що буде — тільки часу дляння,
котре за сподіваннями пройшло
у тьмяну порожнечу лабіринту,
з якого людям виходу нема,
іржею розуму всю землю вкрито,
її іспитувати задарма,
але не ремствуй і на світ вельможний
утаємничений, як і земля.
Даремно. Існування — не обожнюй,
людина кожна — ніби немовля,
поставлене саме супроти себе
поміж меридіанів і широт —
згубила землю, не сягнувши неба,
ця жертва найчесніших із чеснот,
не може вирватися із облуди,
бо білий світ — лиш десь, і щось, і хтось.
Колись Ісусом мудрий був Іуда
і став Іудою Ісус Христос.
А прозирни за перші припочатки,
де все було незаймане, як твердь,
по той бік всіх бажань, не мавши гадки,
що то таке — життя , а що то — смерть.

2.4.1972

«Тебе пойнято дрожем світовим...»

Тебе пойнято дрожем світовим,
нещасний люде. Витворивши звіра
з самого себе, ти, своїх омирень
позбулий, поснувався, наче дим,
на попелищі власному.
Святим
ти поставав, коли земна довіра
була в тобі, немов одвічна пригра.
То ж де той світ? Ти розлучився з ним,
опроти ставши. І вселенським дрожем
тепер пойнято кожен рух твій, кожен
бажання клич донищенням страшить,
неначе смерть — то найсолодша мить,
котрої вся душа твоя запрагла
отак невідворотно, як і знагла.
Колись розпукне серце, чорний вечір
опазурить твої одлеглі плечі,
і кроками останнього предтечі
навернеться до тебе смерть твоя,
розгойдана, мов човен. Течія
знесе і знак і витре яру тінь.
Тоді однаково — живи чи згинь,
недолюдку, од власної правиці.
Так суджено тобі од ауспіцій.

10.4.1972

«Недоля вже нитку сурову снує,..»