Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи

ПІДВОДНІ РИФИ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ

Зіткнувшись з надзвичайними труднощами у протистоянні диктатурі (про що йшлося в першому розділі), одні люди обирають позицію пасивної покори, інші, усвідомлюючи неможливість будь–яких демократичних перетворень у майбутньому, доходять висновку, що з очевидно непохитним диктаторським режимом варто домовитись. При цьому вони сподіваються за допомогою «примирення», «компромісу» та «переговорів» убезпечити позитивні моменти існування режиму та припинити жорстокість. На перший погляд, за відсутності інших альтернатив такий варіант видається можливим і досить привабливим. Серйозна боротьба проти жорстокого режиму обіцяє мало приємного. То навіщо обирати цей шлях? Невже не можна, проявивши трохи здорового глузду, спробувати домовитись щодо поступового послаблення диктатури? Хіба демократи не здатні апелювати до загальнолюдських принципів і з їхньою допомогою крок за кроком переконати диктаторів відмовитися від гноблення населення, та, можливо, навіть домогтися остаточного встановлення демократії?

Можна піддавати сумніву твердження, що правда завжди лише на одному боці. Цілком можливо, що демократи просто не зрозуміли диктаторів, які діяли так чи інакше за складних обставин, насправді керуючись добрими намірами. Хтось вважає, що диктатори й самі б радо виплуталися зі складної ситуації, в якій опинилася країна, якщо б отримали якесь заохочення чи стимул. Сумнівно, що для них буде прийнятною формула «виграш або виграш», яка передбачає вигоду для всіх сторін. Ризики та втрати від подальшої боротьби непотрібні, як і сама боротьба, якщо демократична опозиція прагне вирішити конфлікт лише мирним шляхом за допомогою переговорів (інколи навіть маючи підтримку досвідчених експертів або урядів інших держав). Хіба це не кращий спосіб, аніж виснажлива боротьба, хай навіть не збройна, а у формі ненасильницького спротиву?

Переваги та недоліки переговорів

Переговори – дуже дієвий засіб врегулювання конкретних питань під час конфлікту, яким не слід нехтувати. За деяких обставин, коли на карту поставлено не надто багато, і тому компроміс цілком прийнятний, переговори можуть бути важливим засобом вирішення конфліктної ситуації. Це можна яскраво продемонструвати на прикладі страйку робітників з вимогою підвищення заробітної плати: в процесі переговорів зрештою буде досягнено щось середнє між тим, що попередньо пропонували чи вимагали сторони. Однак трудові конфлікти з офіційними профспілками відрізняються від конфліктів з жорстоким режимом, коли на карту поставлено політичну свободу.

Якщо конфліктні питання є життєво важливими і зачіпають релігійні принципи, права людини або майбутнє суспільства загалом, досягти їх взаємовигідного врегулювання шляхом переговорів не вдасться, адже щодо певних засадничих принципів компроміс неможливий. Їх можна адекватно захистити тільки в разі перерозподілу влади на користь демократів. А такий перерозподіл досягається лише в процесі боротьби, але аж ніяк не переговорів. Звісно, не слід вважати, що до переговорів взагалі не варто вдаватися. Річ у тім, що за відсутності міцної демократичної опозиції повалити з їх допомогою сильну диктатуру нереально. Зрештою, іноді переговорний варіант повністю виключається, адже диктатори, посівши міцні позиції, можуть просто відмовитися йти назустріч своїм опонентам–демократам. Або ж останні щезнуть без сліду вже тоді, коли переговори розпочнуться.

Капітуляція за домовленістю

Часто окремі особи чи групи, схильні протистояти диктатурі за допомогою переговорів, керуються добрими намірами. Їх можна зрозуміти, особливо, коли збройній боротьбі проти брутального режиму не видно кінця. У такому разі весь народ, незважаючи на політичні переконання, прагне миру. Схоже, демократичні сили особливо схильні до переговорів у тих країнах, де диктатори мають яскраво виражену військову перевагу, і терпіти далі руйнування та втрати серед власного народу вже несила. За таких умов дуже спокусливим видається інший шлях захисту демократичних цінностей, який також передбачатиме припинення насильства.

Звичайно, пропозиція з боку диктаторів розпочати мирні переговори з демократичною опозицією виглядає підозріло, адже вони й самі можуть в одну мить припинити жорстокість, не нав’язуючи війну своєму народові. За власною ініціативою, без будь–яких торгів, вони могли б, відновивши повагу до людських прав та гідності, звільнити політичних в’язнів, покласти край тортурам, припинити військові операції, зректися влади і вибачитись перед народом.