Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи

Коли диктатура досить сильна, однак рух опору її дратує, вона може під маскою «миру» домовитися з опозицією про капітуляцію. Заклик до переговорів звучатиме зворушливо, однак у них може критися серйозна загроза. Якщо ж, навпаки, опозиція винятково сильна, а режим перебуває під загрозою, диктатори здатні скористатися переговорами, щоб якомога довше зберегти контроль і владу. Демократи в жодному разі не повинні сприяти диктаторам у досягненні їхніх цілей. Слід пам’ятати про пастки, які представники правлячого режиму навмисно готуватимуть в процесі переговорів. Заклик до переговорів з принципових питань політичних свобод може бути просто спробою диктаторів схилити демократів до мирної капітуляції, і тоді жорстокості диктатури не буде кінця. Під час конфліктів такого типу єдино прийнятна роль переговорів полягає в тому, щоб наприкінці вирішальної боротьби забезпечити переможеному диктаторові можливість безпечно дістатися міжнародного аеропорту.

Сила і справедливість під час переговорів

Така характеристика переговорного процесу може видатися надто жорсткою. Що ж, спробуємо розвіяти деякі романтичні погляди. Насамперед необхідно тверезо оцінювати механізм ведення переговорів.

Насправді «переговори» не передбачають, що представники обох сторін зустрінуться на рівноправних засадах і будуть врегульовувати розбіжності, які призвели до конфлікту між ними. Треба запам’ятати дві речі: по–перше, майбутні домовленості аж ніяк не визначатимуться відносною справедливістю щодо поглядів та цілей сторін конфлікту; по–друге, вони значною мірою будуть залежати від силового потенціалу кожної з них.

Слід врахувати декілька складних питань. Що може в підсумку отримати кожна зі сторін, якщо інша не погодиться на досягнення домовленості за столом переговорів? Що робити, коли після укладення угоди інша сторона порушує її, продовжуючи використовувати для досягнення власних цілей всі наявні ресурси, незважаючи на домовленості?

Критерієм досягнення згоди під час переговорів є не оцінка позитивних і негативних аспектів проблеми. Їм можна приділяти багато уваги, проте насправді результат переговорів залежить від оцінки абсолютного та відносного силового потенціалу сторін конфлікту. Як демократи можуть забезпечити те, щоб, принаймні, їхні мінімальні вимоги не були відхилені? І на що підуть диктатори з метою збереження свого контролю та знешкодження демократичних сил? Іншими словами, досягнена домовленість більшою мірою буде наслідком порівняльного аналізу і правильної оцінки кожною зі сторін силових потужностей суперника та можливих наслідків відкритого протистояння.

Необхідно також врахувати, на які поступки готова піти кожна сторона з метою укладення угоди. Успішні переговори завершуються компромісом, усуненням розбіжностей. Кожна зі сторін частково досягає бажаного і частково поступається своїми попередніми цілями. Чим же можуть пожертвувати продемократичні сили за умов винятково жорсткої диктатури? Які умови диктаторів вони повинні приймати? Може, їм варто забезпечити останнім (хай це буде політична партія або військове угруповання) легітимізоване конституційним шляхом постійне місце у новоствореному уряді? Яка ж це, зрештою, демократія?

Навіть припускаючи, що переговори пройдуть гладко, варто замислитись над питанням: якого миру буде досягнено? Буде він кращим чи гіршим, аніж той, який могли б вибороти демократи, розпочавши або продовживши спротив?

«Поступливі» диктатори

В основу панування диктаторів можуть бути покладені різноманітні мотиви і цілі: влада, посади, багатство, зміни в суспільстві тощо. Однак слід пам’ятати, що, втративши контроль, вони не зможуть скористатися з них. У процесі переговорів диктатори будь–що прагнутимуть відстояти свої інтереси.

Якими б не були обіцянки представників диктаторського режиму стосовно врегулювання будь–якого питання, в жодному разі не можна забувати про те, що вони здатні пообіцяти все, аби підпорядкувати собі демократичних опонентів, а потім зухвало порушити ці домовленості.

Якщо демократи погодяться припинити опір в обмін на тимчасове послаблення репресій, їх очікує глибоке розчарування. Припинення руху опору рідко призводить до скорочення репресивного апарату. Знешкодивши стримуючий вплив внутрішньої та міжнародної опозиції, диктатори можуть навпаки вдатися до ще більшого тиску й жорстокості. Крах народного руху опору часто зводить нанівець зрівноважувальні чинники, які обмежували контроль і брутальну сутність диктатури. В результаті тирани здатні виступити проти будь–кого, оскільки, за словами Крішналала Шрідхарані, вони «можуть підкорити тільки тих, у кого забракло сили для спротиву»⁵.