Відкрите суспільство та його вороги

Втім, відтоді я знайшов досить багато незалежних аргументів на підтримку більш раннього датування «Теетета», а отже, хочу тепер віддати належне первісному припущенню доктора Айслера.

Позаяк Єва Закс (див. Eva Sachs, Socrares, 5, 1917, ст. 531 та наст.) встановила, що пролог «Теетета» у тому вигляді, як ми його знаємо, було написано після 369 р. до н.е., то припущення про сократівське осердя діалогу та його більш раннє датування тягне за собою ще одну гіпотезу — про загублену первісну версію діалогу, яку Платон переробив після смерті Теетета. Останнє припущення зробили незалежно один від одного різні дослідники ще до знахідки папірусу (Klassikerhefte, Berlin, 2, 1905), що містить фрагмент «Коментаря до Теетета» з посиланням на два різні варіанти діалогу. На мою думку, наведені далі аргументи підтримують обидва припущення.

(1) Певні місця в Арістотелевій спадщині, певно, є алюзіями на «Теетет»: вони чудово узгоджуються з текстом діалогу і водночас підтверджують, що виражені в «Теететі» ідеї належать Сократу, а не Платону. Я маю на увазі фрагменти, в яких Арістотель приписує Сократові винахід індукції («Метафізика», 1078 b 17-33; nop. 987 b 1 та 1086 b 3), що, на мою думку, є натяком на Сократову маєвтику (детально розроблену в «Теететі») — метод допомоги учню у сприйнятті справжньої сутності речі через очищання його свідомості від обманливих забобонів; далі він приписує Сократу ставлення, на якому неодноразово наголошувалося в «Теететі»: «...Сократ, як правило, порушував питання, а не відповідав на них, бо визнавав, що не знає відповіді» (Арістотель. «Про софістичні спростування», 183 b 7). Я розглядаю ці фрагменти в іншому контексті у моїй лекції «Про джерела знання та помилок» (див. Proceedings of the British Academy, 1960, vol. 46, зокрема на ст. 50), що виходила окремою брошурою у видавництві Оксфордського університету, а нині увійшла до моєї книжки «Припущення та спростування».

(2) «Теетет» має на диво невиразну кінцівку, хоча, здається, саме так Платон задумав свій діалог і готував нас до цього від самого початку. (По суті, спроба розв'язати проблему знання, яку Платон здійснив у цьому чудовому діалозі, зазнала цілковитої поразки.) Втім, відомо, що подібні невизначені кінцівки характерні для багатьох його ранніх діалогів.

(3) «Пізнай себе» інтерпретується тут так само, як і в «Апології Сократа»: «Пізнай, як мало ти знаєш». У заключному слові Сократ каже: «Після цього, Теетете... ти будеш менш суворим, станеш лагіднішим до своїх близьких, бо осягнеш мудрість і не вважатимеш, що знаєш те, чого не знаєш. Адже моє мистецтво [маєвтики] здатне досягти лише цього, а я не знаю нічого такого, що знають інші...»

(4) Те, що ми користуємося другим, виправленим Платоном варіантом діалогу, виглядає цілком імовірним, надто з огляду на той факт, що вступ до діалогу (142 а до закінчення 143 с), який, можливо, було додано на пам'ять видатному мислителю, насправді суперечить фрагменту, котрий, певно, уникнув ревізії першого варіанта цього діалогу. Я маю на увазі закінчення, в якому, як і в більшості своїх ранніх діалогів, Платон натякає на загрозу близького суду над Сократом. Суперечність криється в тому факті, що Евклід, котрий з'являється як персонаж у вступі й розповідає, як було написано діалог, повідомляє (142 c-d, 143 а), що він неодноразово навідувався до Афін (імовірно з Мегари) і кожного разу користався нагодою перевірити свої нотатки в Сократа і подекуди внести в них «виправлення». Про це говориться так, що стає зрозумілим — цей діалог мав відбуватися принаймні за кілька місяців до суду над Сократом та його смерті, а це аж ніяк не узгоджується з кінцівкою діалогу. Я не знайшов літератури з цього питання, але не можу уявити собі, щоб платоніки зовсім обминули його увагою. (Можливо, навіть, що посилання на «виправлення» у фрагменті 143 а, а також опис у фрагменті 143 с «нового стилю», про який багато говорилося (див., наприклад, С. Ritter. Plato, vol. 1, 1920, pp. 220 ff.) і який було запроваджено для того, щоб пояснити певні відхилення переробленого варіанта від первісного. (Це дозволило б хронологічно помістити перероблену версію навіть після написання «Софіста».)

III. Відповідь критику

Додано 1961 р.

Мене попросили сказати що-небудь у відповідь критикам цього тому моєї праці. Але перш ніж зробити це, я хотів би ще раз подякувати тим критикам, які допомогли мені в той чи інший спосіб поліпшити цю книжку.

Про інших — моїх опонентів — мені не хочеться багато говорити. Тепер я усвідомлюю, що, критикуючи Платона, я образив і завдав болю багатьом платонікам, про що шкодую. І все-таки, мене здивувала несамовитість окремих відгуків.

Гадаю, більшість Платонових захисників просто відкинули ті факти, які, на мою думку, не можна серйозно заперечити, Це стосується навіть найкращого з них — професора Рональда Левінсона та його монументальної праці (645 сторінок щільного тексту) «На захист Платона» (Ronald В. Levinson. In Defence of Plato. Cambridge, 1953).