Відкрите суспільство та його вороги

Я справді вважаю, що недовір'я до пересічної людини та етичний колективізм вели Платона до схвалення насильства, втім я ніколи не твердив чогось подібного до того, що трохи незграбно приписує мені тут професор Левінсон. Ось чому не існує тексту, за допомогою якого він міг би підтримати свої обвинувачення у тому, що я таки твердив це — вони витікають цілковито з його уявлення про Поппера як про третю голову двоголової почвари, створеної професором Левінсоном з Отто Нойрата та Дж. А. Лауверіса. А стосовно «огульних обвинувачень», то я можу послатись на ст. 441 праці професора Левінсона. Там йому «допомагає розв'язати це питання» — питання про «причину, що повсякчас спонукає Поппера вдаватися до таких злісних вигадок» — встановлення схожості між мною та «старшим співвітчизником Поппера, нині померлим, різнобічним австрійським філософом Отто Нойратом». (Насправді я далекий від філософії Нойрата, а він зовсім не симпатизує моїй, що чітко простежується як з моїх праць, так і з праць самого Нойрата, який, приміром, захищав Гегеля і критикував кантіанство та моє вихваляння Канта. Про Нойратову критику Платона я вперше довідався з книжки професора Левінсона, але так досі й не бачив його статей з цього питання.)

Повернімося, втім, до мого гаданого «безглуздого твердження». Насправді я написав про Платонові почуття (ст. 195 Е-190 А) майже зовсім протилежне до того, що повідомляє професор Левінсон на ст. 354 своєї книжки. Я зовсім не вважаю, начебто Платон розглядав присутність спартанських військ в Афінах як «сприятливу обставину» чи що він не «переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни у спартанському ярмі». Я намагався висловити абсолютно інше, а саме, що Тридцять тиранів зазнали поразки «попри сприятливі умови — могутню підтримку непереможної Спарти». Я припустив, що Платон, як і я, бачив причини цієї поразки насамперед у моральному падінні Тридцяти тиранів. Ось що я писав: «Платон відчував необхідність цілковитого перегляду програми. Тридцять тиранів зазнали поразки у своїй політиці сили переважно тому, що образили почуття справедливості у громадян. Ця поразка була головно моральною поразкою.»

Оце й усе, що я сказав про Платонові почуття. (Я лише двічі мовив: «Платон відчував». (Гадаю, поразка Тридцяти тиранів спонукала Платона до часткової зміни своїх моральних поглядів — втім, не досить радикальної. Я не припускаю жодного з тих почуттів, які професор Левінсон змушує мене приписувати Платону. Мені й уві сні не могло наснитись, що хто-небудь колись вичитає таке у моїй книжці.

Я, звичайно, приписую Платонові певну симпатію до Тридцяти тиранів і, зокрема, до їхніх проспартанських намірів. Але це, звісно, докорінно відрізняється від тих «безглуздих тверджень», які професор Левінсон приписує мені. Можу лише сказати, що я й справді припустив, що Платон захоплювався своїм дядечком Критієм, ватажком Тридцяти тиранів. Я припустив також, що він симпатизував певним Крнтієвим намірам та поглядам. Але я також сказав, що він вважав олігархію Тридцяти тиранів моральною поразкою і що саме ця поразка спонукала його до перегляду своєї колективістської моралі.

Як видно, моя відповідь на два обвинувачення професора Левінсона займає майже стільки ж місця, скільки і власне обвинувачення. Це неминуче, а тому я змушений обмежитися ще лише двома прикладами (із сотень). Вони обидва пов'язані з моїм начебто помилковим перекладом Платонового тексту.

Насамперед професор Левінсон припустив, що я погіршив чи спотворив Платонів текст. «Поппер, однак, як і раніше, вживає у своєму перекладі прикре слово «вислати» замість «відправити»,— пише професор Левінсон у примітці 244 на ст. 349. Але тут сталася звичайнісінька помилка — помилка професора Левінсона. Якщо він погляне ще раз на цей фрагмент, то пересвідчиться, що я вживаю слово «вислати» там» де в його — чи радше Фаулеровому — перекладі вжито слово «вигнати». (Тієї частини фрагмента, де Фаулер у своєму перекладі вживає слово «відправити», просто немає у наведеній мною цитаті — її замінено крапками.)