Відкрите суспільство та його вороги

Я присвятив дуже довгу виноску (прим. 56 до розділу 10), що насправді складає майже ціле есе, цій проблемі — сократівській проблемі — і не бачу жодних підстав для зміни моїх поглядів на неї. Але я хочу сказати, що це моє історичне припущення щодо сократівської проблеми здобуло підтримку з боку вченого-платоніка в особі знаменитого Річарда Робінсона. Ця підтримка тим паче важливіша, що Робінсон жорстоко докоряє мечі (можливо, справедливо) тоном моєї критики Платона. Ті, хто читав його рецензію на мою книжку (Philosophical Review, 60, 1951), не можуть закинути йому надмірну пристрасть до моєї особи, а професор Левінсон схвально цитує (на ст. 20) його слова про моє «шалене прагнення заплямувати» Платона. Та хоча професор Левінсон у примітці на ст. 20 посилається на те, що Робінсон «то вихваляє, то ганить «Відкрите суспільство» у своїй ґрунтовній рецензії», і хоча (в іншій виносці, на ст. 61) він правильно посилається на Робінсона як на авторитета в питаннях «розвитку Платонової логіки від сократівських джерел і впродовж його зрілості», професор Левінсон жодного разу не сказав своїм читачам, Що Робінсон підтримує не лише мої головні обвинувачення на адресу Платона, але також, якщо конкретніше, і моє гіпотетичне розв'язання сократівської проблеми. (Між іншим, Робінсон також погоджується з тим, що наведена мною цитата, про яку я згадую тут у пункті (5), правильна; див. далі.)

А що, як ми чули, Робінсон «то вихваляє, то ганить», то дехто з читачів його статті (бажаючи знайти підтвердження своєму «шаленому прагненню заплямувати» мене), можливо, прогледів похвалу мені, що міститься у несподіваному останньому реченні ось такого переконливого фрагмента з його рецензії (ст. 494):

«Д-р Поппер твердить, що Платон спотворив Сократове вчення... На його погляд, Платон — це вкрай шкідлива сила в політиці, а Сократ — цілюща. Сократ помер за право вільно розмовляти в молоддю, але в «Державі» Платон примушує його зневажати молодих і не вірити їм. Сократ номер за правду та свободу слова, але в «Державі» «Сократ» обстоює брехню. Сократ сповідував інтелектуальну скромність, а в «Державі» він — догматик. Сократ був індивідуалістом, а в «Державі» він — радикальний колективіст. І так далі.

Які свідоцтва про погляди справжнього Сократа є в доктора Поппера? Усі його докази грунтуються виключно на свідоцтвах самого Платона — на його ранніх діалогах і насамперед на «Апології Сократа». Отже, про ангела світла, котрого він протиставляє демону Платону, ми можемо судити лише з повідомлень самого демона! Хіба це не абсурд?

На мою думку, це не абсурдно, а цілком слушно».

Цей фрагмент показує, що принаймні один дослідник, авторитет якого професор Левінсон визнає, погоджується з тим: що мої погляди на сократівську проблему не зовсім безглузді.

Але навіть якби запропоноване мною розв'язання сократівської проблеми виявилося помилковим, залишається безліч свідоцтв про наявність на той час гуманістичних тенденцій.

Стосовно промови Гіппія в діалозі «Протагор», 337 е (див. ст. 86, схоже, це єдиний випадок, коли професор Левінсон не заперечує проти мого перекладу; див. ст. 144 його праці), професор Левінсон пише (ст. 147): «Слід розпочати з припущення, що Платон цілком достовірно відтворює тут загальновідомі настрої Гіппія». До цього моменту погляди професора Левінсона співпадають з моїми. Але ми абсолютно розходимося з ним щодо трактування Гіппієвої промови. Нині мої думки про неї стали ще різкішими, порівняно до викладених у книжці. (До речі, я не пригадую, щоб колись твердив, наче існують свідоцтва про те, що Гіппій заперечував рабство. З цього приводу я написав, що «цей дух був пов'язаний з зфінським рухом проти рабства», а отже, розроблений професором Левінсоном аргумент, що я безпідставно «зараховую його (Гіппія) до ворогів рабства», є безцільним.)

Тепер я вбачаю у Гіппієвій промові маніфест — можливо, найперший — гуманістичних переконань, які надихали ідеї Просвітництва та Французької революції: всі люди — брати; умовні, вигадані людьми закони та звичаї розділяють їх і є джерелом нещасть, більшості з яких можна уникнути. Ось чому людина здатна поліпшити стан речей, змінивши закони — шляхом правової реформи. Ці ж ідеї надихали Канта. А Шіллер називав конвенційні закони «модою», що невблаганно («strong») — Бетховен сказав «зухвало» («frech») — розділяє людство.

Щодо рабства, моє головне твердження полягає в тому, що «Держава» містить докази наявності в Афінах тенденцій, які можна охарактеризувати як опозицію рабству. Отже, «Сократ» з «Держави» (563 b) уїдливо каже про афінську демократію (я процитував його слова у підрозділі II розділу 4, але тут наводжу їх за перекладом Шорі): «Апогея народної свободи... досягають в такому місті, коли куплені раби, чоловіки та жінки, стануть не менш вільними, ніж їхні власники, котрі заплатили за них».