Вигнання в рай (СИ)

Ховали Михайла Архиповича вс╕м селом, але ховали не на кладовищ╕ села Веселого, а на кладовищ╕, яке було поруч з ж╕ночим монастирем свято╖ Ольги, де черницею служила Господу Оксана - так захот╕ла сама Оксана, щоб, за ╖╖ словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожно╖ мит╕ можна було прийти до нього просто посид╕ти та й упорядкувати м╕сце в╕чного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням само╖ ж Оксани, поряд з могилою батька в╕дразу ж огородили м╕сце для ще одного поховання, де невдовз╕ поховали й саму Оксану, вже п╕сля смерт╕ Оксани вс╕ зрозум╕ли, що свою скору смерть Оксана в╕дчувала й передбачала вже тод╕, ховаючи батька.

Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через дек╕лька тижн╕в п╕сля смерт╕ ╖╖ батька. Хоча так╕ слова й поняття, як смерть чи небуття аж н╕як не в╕дпов╕дали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани - тут б╕льш в╕дпов╕дними були б так╕ слова, так╕ означення, як народження, народження для в╕чного життя, або в╕дх╕д у ╕стинне, в╕чне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.

Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила в╕двести поряд з Михайлом Архиповичем м╕сце на кладовищ╕, де ╖╖ невдовз╕ й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, н╕коли перед цим не хвор╕вши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойб╕чним сяйвом очима з благою посм╕шкою на устах об╕йшла кел╕╖ вс╕х сво╖х сестер-черниць, в кожно╖ з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись в╕льно чи нев╕льно когось образити.

Особливо ж зворушливим було прощання з мат╕нкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить л╕тньою ж╕нкою, ╕ прекрасно розум╕ючи все, що в╕дбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганност╕ дол╕ до тако╖ ще молодо╖ сестри, як Оксана. Вт╕м, жодного слова таки мовлено не було - все було зрозум╕лим без сл╕в.

Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. ╤ б╕льше н╕коли не прокинулась. ╤ все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок ╖╖ знайшли вже без ознак життя, ╖╖ бездиханне т╕ло було все таким же прекрасним, як ╕ за життя, ╖╖ красиве обличчя н╕би випром╕нювало якийсь потойб╕чний спок╕й, умиротворення - так н╕би безсмертна душа Оксани розпов╕дала про в╕чне блаженство. Все було так, н╕би душа Оксани, мов стиглий пл╕д, дозр╕лий до злету у в╕чн╕сть, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потр╕бне для вдосконалення душ╕, т╕ло, що лише обтяжувало душу й в╕двол╕кало ╖╖ в╕д призначеного ╖й стану в╕чного блаженства.

З тих п╕р б╕ля могилок Михайла Архиповича й Оксани часто бачили л╕тнього вже чолов╕ка з довгим сивим волоссям ╕ виплеканою роками довгою бородою. Вс╕ в околиц╕ знали, що це один з монах╕в розташованого не так вже й далеко зв╕дти чолов╕чого монастиря святого Миколи. Вс╕ знали, що цього монаха щось пов"язу╓ з батьком ╕ донькою Князенками, похованими на цьому кладовищ╕, монахин╕ ж ╕ послушниц╕ обител╕ свято╖ Ольги знали, що це той самий чернець, який написав для ╖хнього монастиря ту саму найпрекрасн╕шу, найвеличн╕шу ╕кону, до яко╖ так любили вс╕ молитися. Про те ж, ким саме доводиться цей ╕нок Оксан╕ сестри-черниц╕, звичайно ж, здогадувались кожна на св╕й лад, ╕ здогади ╖хн╕ були однаковими, хоча пом╕ж собою цими здогадами н╕хто й н╕коли не д╕лився. ╤ лише настоятельниця монастиря свято╖ Ольги мат╕нка Параскева знала все достеменно про земну й небесну долю вс╕х геро╖в ц╕╓╖ неперес╕чно╖ драми, й тому мат╕нка Параскева жодного разу не виявила бажання порушити спок╕й сивого самотнього паломника, схиленого над могилками Михайла Архиповича й Оксани.

Самого ж Серг╕я Богданенка, тобто ченця-╕конописця Михайла, зак╕нчення земного буття його кохано╖ д╕вчини зовс╕м не в╕ддалило в╕д не╖, а навпаки т╕льки зблизило - тепер в╕н вже точно знав, що н╕що, н╕як╕ випадковост╕, перипет╕╖, чи закрути непередбачуваного земного життя н╕коли вже не зможуть жодним чином завадити ╖хньому з Оксаною по╓днанню у жит╕ в╕чному: багатор╕чне бездоганне служ╕ння Господу Серг╕я п╕д ╕менем Михайла в якост╕ ченця-╕конописця подарувало йому нарешт╕ впевнен╕сть у тому, що в╕н таки досяг т╕╓╖ духовно╖ досконалост╕, яка беззастережно да╓ йому право бути г╕дним Оксани. ╤ те, що ╖хн╕ безсмертн╕ душ╕ в житт╕ в╕чному з╕ллються в ╓диному блаженств╕ не викликало вже жодного сумн╕ву. А ск╕льки часу провели вони разом впродовж ╖хнього тимчасового перебування на ц╕й гр╕шн╕й земл╕ - день, м╕сяць, р╕к чи сто рок╕в - не мало ан╕як╕с╕нького значення, адже всяка м╕ра часу, як ╕ час взагал╕ - це лише мить, це н╕що у пор╕внянн╕ з в╕чн╕стю...