Вигнання в рай (СИ)

В цю н╕ч прозорий кришталевий келих його стражденно╖ душ╕ переповнився бажанням уже неможливого щастя, ╕ через край потекло безсоння дзв╕нким струмочком туги, яка в╕длунювала у скронях спомин╕в р╕зкою гостротою жорстоких сл╕в: "все це в╕дходить дал╕ й дал╕ у минуле...", "цього вже н╕коли, н╕коли не повернеш...". А Серг╕й стояв ╕ слухав, як стук годинника в пуст╕й к╕мнат╕ в╕длуню╓ в його спуст╕лих грудях стуком якогось не його, якогось чужого серця - так наче у покинут╕й осел╕ в╕конниця п╕д в╕тром повол╕ хльоца╓ об ст╕ну. В той час Серг╕й достеменно п╕знав науку не озиратися назад, коли йому у спину так гарячково дихала безповоротн╕сть його утрат, ╕ назирц╕ ходили докори по п"ятах минулого кохання сл╕д у сл╕д, коли в╕н ходив босон╕ж к╕мнатою з кутка в куток, з кутка в куток... В цей час нав╕ть його самотн╕сть, та самотн╕сть, яка в╕днин╕ буде щоноч╕ спати поряд з ним, нав╕ть самотн╕сть ця т╕╓╖ ноч╕ в╕д нього в╕дцуралася й сид╕ла ображено в кутку, з╕щулившись примарою глевко╖ т╕н╕, очима темряви зловт╕шно споглядаючи, як п╕дходить до в╕кна ╕ притуля╓ться щокою до холодного скла Серг╕й - н╕коли, н╕коли сльозам ос╕нн╕х дощ╕в не литися холодними щоками в╕кон з такою г╕ркотою, з якого по його щоках текли його гаряч╕ сльози. А за в╕кном, зас╕ян╕ в р╕ллю захмареного неба, нас╕нини невидимих з╕рок пускали паростки притлумленого потойб╕чного сяйва, що виблискувало в краплях дощу, в якому, наче в попел╕ в╕д спалених мост╕в пок╕рно тл╕ли ус╕ майбутн╕ сни про те, що не бува╓ назад дороги...

Серг╕й добре, нав╕ть занадто добре пам"ятав ту н╕ч. Ще затемна в╕н одягнувся, застелив пост╕ль, пройшов у другу к╕мнату, де ще глибоко спала господарка хати. Потихеньку, аби не розбудити бабусю, Серг╕й витяг з кишен╕ грош╕ й, не розбираючи в темряв╕ ск╕льки саме це було грошей, поклав дек╕лька купюр на ст╕л, тод╕ тихо навшпиньки вийшов з хати й п╕шов сво╓ю дорогою, хоча яка саме з дор╕г була його дорогою, в╕н навряд чи м╕г би тод╕ сказати.

Але доля знала сама краще за Серг╕я його шлях - вона вела його впевненою рукою. Деякий час в╕н, тамуючи сво╓ бажання в╕д чогось т╕кати й залишатися, хоч ╕ серед людей, але на самот╕, десь блукав, щось робив. Все це, може, й нагадувало спос╕б життя безхатченка, але лише зовн╕ ╕ лише дуже наближено. Серг╕й все ж десь наймався на всяку роботу, десь п╕дробляв ╕ як профес╕онал малярством, не ночував будь де, тим паче на вулиц╕, але зн╕мав яке-не-яке житло на н╕чл╕г.

Але вс╕ ц╕ зовн╕шн╕ обставини зовс╕м його не обходили. Головне те, що в╕дбувалося в його зболен╕й душ╕. Головне те, що щоразу, намагаючись якнайдужче виснажити себе щоденною тяжкою роботою, зморений надвеч╕р Серг╕й лягав у над╕╖ забутися принаймн╕ до ранку в глибокому непробудному сн╕, але десь оп╕вноч╕ просипався, й до ранку його перевертало з боку на б╕к безсоння.

Щоразу, прокидаючись в задушливих об╕ймах ноч╕, Серг╕й в╕дчував, що знову його душа шука╓ втрачену опору кохання, як недосв╕дчений кал╕ка спросоння шука╓ втрачену опору в╕дтято╖ ноги - ╕ прокидався п╕д серцем б╕ль, з яким лещатами самотн╕х ночей були затиснен╕ його беззахисн╕ окроплен╕ сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, в╕н здавався просто в╕дгом╕нням жалобного стогону подолано╖ ноч╕. Нав╕ть вже не в╕рилося, що колись ранкова заграва розс╕ювала темряву ноч╕ св╕жою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва н╕би виповзала з-за обр╕ю величезним рожевот╕лим черв"яком, який п╕дточував кор╕ння темряви, в╕д чого порохнява поточеного мороку у сут╕нках св╕танку повол╕ осипалася ╖дкою с╕ллю пробудження на кривавий обрубок душ╕ - невиплаканих сл╕з невимовлений б╕ль знов проростав у грудях нех╕ттю долати шлях в╕д п╕вноч╕ до ранку, пробуджуючи втому, з якою Серг╕╓в╕ доводилося над силу долати вбр╕д потужний, стр╕мкий пот╕к пустопорожн╕х дн╕в.

╤ так щоноч╕ кожна мить безсоння виростала в стол╕ття страждань. А годинник неначе зупинявся, ╕ все ще була п╕вн╕ч - неск╕нченна, нездоланна, всемогутня п╕вн╕ч... Серг╕й нав╕ть не здогадувався, що це в глибинах його ╓ства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовн╕ виривалась отим стражданням, що врешт╕ завжди ╓ стражданням рят╕вним. ╤ невдовз╕ вона таки настала, ╕нша н╕ч, ╕нша п╕вн╕ч... Рят╕вна п╕вн╕ч, коли Серг╕й таки зм╕г тихенько в╕д╕йти на самий кра╓чок душ╕, туди, де скелястий берег розуму терпляче омива╓ться р╕кою т╕╓╖ в╕ри, у котру не ув╕йдеш дв╕ч╕ - це було саме м╕сце для зведення з н╕чно╖ чорно-мармурово╖ ута╓мниченост╕ храму примирення й спокути, ╕ це був саме час, поставивши п╕д сумн╕в нездоланн╕сть болю, вв╕йти до цього храму для причастя: ц╕╓╖ ноч╕ чорний хл╕б безсоння Серг╕й спожив неначе Його плоть, ╕ пив терпке вино самотност╕, неначе Його кров...