Вигнання в рай (СИ)

- Переночувати, кажеш? - бабця довго й приск╕пливо з н╕г до голови оглядала Серг╕я. - Що ж, бачу людина ти не лиха, навряд чи вноч╕ задушиш стару бабу. А якщо й задушиш, то невелика б╕да, я сво╓ вже в╕джила, прости Господи, - перехрестилася вона. - Можна й переночувати. Можливо мен╕ нав╕ть не так моторошно буде сьогодн╕ сам╕й вноч╕. Що ж, заходь, переночу╓ш. А грош╕ забери, вони тоб╕ ще згодяться. Тут тоб╕ не розк╕шний готель. Заходь. Просто ц╕каво, що тебе примусило опинитися отут у нашому забитому кутку о так╕ пор╕? - запитала вона так, н╕би це питання було звернене не до Серг╕я, а до не╖ ж само╖ й в╕дпов╕д╕ вона на це питання не чекала жодно╖ мит╕. - То ход╕мо ж до хати, - кивнула вона Серг╕╓в╕ рукою, повернулася й сама п╕шла до хати.

- А, може, хочеш трохи п╕двечеряти? - запитала господарка будинку, коли вони зайшли до хати й бабуся ув╕мкнула св╕тло, адже надвор╕, хоч ╕ вечор╕ло, було ще видно, але в бабусин╕й хатин╕ вже зовс╕м стемн╕ло.

- Та н╕, дякую, можливо я й голодний, але так стомився, що голоду геть не в╕дчуваю, - в╕дпов╕в Серг╕й, озираючись в осел╕, в як╕й кр╕м с╕ней, як╕ вони щойно пройшли, була ще оця к╕мната з╕ столом, ст╕льцями, плитою, умивальником ╕ широким диваном, де вони зараз знаходились, та ще одна к╕мната, вочевидь, щось на кшталт зали, двер╕ куди були прочинен╕, але де було темно. Все це нагадувало не так оселю Горпини Степан╕вни, як хату Серг╕╓во╖ р╕дно╖ бабус╕, Килини Андр╕╖вни. - А тому, - звернувся в╕н до бабус╕, - я прямо зараз хот╕в би впасти й поспати, хоч дек╕лька годин.

- Що ж, будь ласка, проходь, - двер╕ в темну залу були т╕льки ледь прочинен╕, й бабуся ╖х зовс╕м в╕дчинила, пройшла туди сама, ув╕мкнула св╕тло й ще раз запросила Серг╕я. - Проходь.

Серг╕й зайшов до к╕мнати, озирнувся - маленьк╕ в╕кна, стареньк╕ килими на ст╕нах, жовт╕ св╕тлини, п╕сляво╓нна шафа, старенький телев╕зор - ╕ ще раз згадав хатину сво╓╖ р╕дно╖ бабус╕ Килини.

- Ось, можеш лягати, - показала бабуся на велике стародавн╓ л╕жко з масивними, неоковирними металевими бильцями, застелене зверху якимось стародавн╕м грубим рядном. - Розстеляй, пост╕ль застелена вс╕м чистим, тут н╕хто не спить, я сама сплю отам у т╕й к╕мнат╕ на диван╕. А тут, як не стало мого д╕да, н╕хто не спить. Так що, зн╕май зверху ковдру, розстеляй пост╕ль, роздягайся ╕ лягай соб╕ в╕дпочивай - господарюй, одне слово, почувайся, як в себе вдома. В╕дпочивай, - додала вона на завершення, вийшла з к╕мнати й зачинила за собою двер╕, залишивши Серг╕я самого.

Серг╕й же нав╕ть ╕ не думав розстеляти пост╕ль, а так, як був, одягнути, скинувши т╕льки з н╕г черевики, адже ноги неначе аж стугон╕ли в╕д утоми, упав як п╕дтятий на грубе рядно, яким була зверху застелена пост╕ль, ╕ вмить заснув мертвим сном з нам╕ром проспати якщо й не дек╕лька д╕б п╕дряд, то принаймн╕ не прокидатися до ранку точно. Але це йому не вдалося. Проспавши дек╕лька годин, Серг╕й прокинувся вже десь оп╕вноч╕ й б╕льше не зм╕г заснути. П╕сля ледь не божев╕льного сумбуру його пан╕чно╖ втеч╕, втеч╕ нев╕домо зв╕дки й нев╕домо куди, до Серг╕я прийшло деяке опритомнення, а разом з ним повернулись розпач ╕ б╕ль.

Серг╕й добре пам"ятав цю н╕ч. В╕н прокинувся десь оп╕вноч╕. За в╕кном ╕шов дощ, надсадно стукочучи у в╕кно. Спросоння Серг╕╓в╕ здалося, що ще н╕коли в житт╕ в╕н не чув такого тужливого стукоту ос╕ннього дощу у в╕кно. В╕н устав з л╕жка, розстелив пост╕ль, роздягнувся, л╕г. Але сон не йшов. В╕н знову встав, пройшовся босон╕ж к╕мнатою, п╕д╕йшов до в╕кна, притулився щокою до холодного скла, по якому журливо жебон╕ла вода в╕д сумного ос╕ннього дощу. В╕н знову л╕г у пост╕ль. Знову встав, пройшовся к╕мнатою. В╕н добре пам"ятав цю н╕ч.