Вигнання в рай (СИ)

- А я ╕ не думав над вами, бабуню, насм╕хатися, це насправд╕ я, тобто це я ╕ ╓ той самий художник.

- Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. ╤з Ки╓ва?.. - здивування, сумн╕в ╕ якийсь, наче переляк перем╕шалися на бабусиному обличч╕: Серг╕╓в╕ було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню тверд╕сть рис його обличчя, виглядав в╕н все ж значно молодшим за св╕й в╕к, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й крос╕вки. - Оце ти ╕ ╓ той самий, який ...

- Так, так, оце я ╕ ╓ той самий художник, - старався Серг╕й переконати бабцю. - Ви на кого чека╓те, я маю на уваз╕, пр╕звище того художника, що ма╓ до вас при╖хати, ви пам"ята╓те?

- Пр╕звище? - розгублено промовила бабуся.

- Так, так, пр╕звище того художника Богданенко? - п╕дказав Серг╕й розгублен╕й бабун╕.

- Так, так, зда╓ться... Зда╓ться Богданенко. Звичайно Богданенко! - вже впевнен╕ше ствердила вона.

- А звати його Серг╕й Михайлович?

- Так, так, Серг╕й Михайлович, саме Серг╕й Михайлович, Серг╕й Михайлович Богданенко, саме так!

- Так от я ╕ ╓ Серг╕й Михайлович Богданенко. От зараз я вам св╕й паспорт покажу, - Серг╕й потягнувся рукою до нагрудно╖ кишен╕, - щоб вас нарешт╕ переконати, - але, побачивши якийсь заперечливий порух бабус╕, затримав руку й запитально подивився.

- Перехрестись! - р╕шуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. - Перехрестись на храм Божий! - вир╕шила вона звернутися до доказу б╕льш значущого, н╕ж якийсь там паспорт.

- Будь ласка, - Серг╕й ц╕лком серйозно поставився до бабусино╖

вимоги ╕ пов╕льно й поважно поклав на себе православний хрест ╕ схилив голову.

- Господи, - сплеснула в долон╕ бабця, - та невже ж це й справд╕ ти... Тобто... - затнулася вона. - Невже це й справд╕ ви той самий оце, якого ми оце...

- Та той самий, той самий, - заспок╕йливо промовив Серг╕й. - ╤ чого це вас так диву╓? По-перше, в╕к ╕ одяг - це н╕як не св╕дчення таланту чи розуму людини, чи не так?

- Авжеж, так.

- А по-друге... Вас, до реч╕, як звати?

- Горпиною мене називають.

- А по-батьков╕?

- Степан╕вна. Горпина Степан╕вна Стеценко.

- А ск╕льки ж вам рок╕в, Горпино Степан╕вно?

- Та, слава Богу, вже в╕с╕мдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

- От бачите, Бог вас в╕ком не образив, та й вигляда╓те ви н╕вроку, як на св╕й в╕к, мабуть, ╕ по господарству ще поратися встига╓те, ╕ взагал╕ так...

- Та, дякувати Богу, ╕ город ще тримаю, ╕ худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкв╕ допомагаю, - поступово до бабус╕ Горпини поверталася звична доброзичлив╕сть.

- А вже, мабуть, набачилися на сво╓му в╕ку н╕вроку? - Серг╕й в╕дчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним дов╕рливо й спок╕йно.

- Та що вже набачилася, то набачилася, одне т╕льки сказати - я ж бо голодомор пережила... - ╕ ╖╖ погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страх╕тливу безодню тридцять третього року, ╕ перед ╖╖ очима знову промайнули вс╕ т╕ незбагненн╕ безмежн╕ жахи, як╕ н╕хто й н╕коли не зможе н╕ осягнути, н╕ зрозум╕ти, н╕ пояснити. - Хай Бог простить тих пекельних людожер╕в, як╕ сотворили це жах╕ття...

- Та ще ж ╕ в╕йну пережили?

- Так, ╕ в╕йну теж пережила, - сумовито похитала головою баба Горпина. - Пережила й в╕йну, але х╕ба ж можна пор╕вняти в╕йну з голодомором? У в╕йну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У в╕йну н╕мц╕ ж не в╕дбирали у нас останн╕й шмат хл╕ба, н╕мц╕ не оточували пот╕м в╕йськом голодн╕ села, н╕кого не випускаючи, прир╕каючи старик╕в, ж╕нок ╕ немовлят на неймов╕рн╕ муки голодно╖ смерт╕, муки, у пор╕внянн╕ з якими розстр╕л видався б милосердям... - вона аж схлипнула, наче захлинувшись страх╕тливими спогадами. - Н╕мц╕ ж не примушували збожевол╕лих в╕д голоду матер╕в ╖сти сво╖х померлих д╕точок. Та й людей в нашому сел╕ у в╕йну загинуло набагато менше, н╕ж в╕д голодомору...

- Так, так, звичайно, - Серг╕й сп╕вчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабус╕.

- А п╕сля в╕йни? А сорок сьомий р╕к? А колгосп? Трудодн╕? - вона п╕дняла сво╖ стареч╕ худ╕, скоцюрблен╕ руки ╕ повернула ╖х догори долонями, задуб╕лими в╕д мозол╕в. - Ех, та що там уже й казати, - р╕шуче махнула вона рукою, наче в╕дм╕таючи сво╖ страшн╕ спогади, - що там уже згадувати.

- ╤, мабуть, Горпино Степан╕вно, ма╓те ви за вс╕ сво╖ неймов╕рн╕ страждання ╕ труди таку пенс╕ю, що можете на не╖ не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомоб╕ль, по╖хати в туристичну подорож кудись, скаж╕мо, в ╤нд╕ю, або...

- Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель ╕ Тарапунька, - весело сплеснула в долон╕ бабуся. - На мою пенс╕ю - автомоб╕ль, ╕ - в ╤нд╕ю! Ха-ха-ха!.. - тихо, але щиро розсм╕ялася вона.

- От бачите, а я ще знаю великих письменник╕в ╕ поет╕в, що ледь живот╕ють на свою м╕зерну пенс╕ю, великих художник╕в ╕ скульптор╕в, що живуть упроголодь, великих артист╕в, як╕ помирають в╕д хвороб, бо не мають грошей на л╕ки... От ви в Бога в╕рите? - раптом ошелешив Серг╕й бабуню питанням.

- А як же, - здивовано знизала вона плечима.