Вiрменська Читанка

Кажуть, й досі ще живе та королює Назар-Сміливий. А як піде розмова про геройство, розум, талант – регоче:

– Яке там геройство? Який розум? Що то воно – талант? Усе то байки. Потрібно тiльки аби щастило. Долю маєш – кейф спізнаєш.

І, кажуть, досі кейфує Назар-Сміливий та над світом усім підсміюється.

Авєтiк Iсагакян Абу-Лала Магарі

Заспiв

Абу-Лала Магарі,

Славетний поет з Багдада,

Кілька десятиліть проживав

В цім казковім місті халіфіф,

Знав смак роскошів і смак слави,

Ділив трапезу з багатіями й можновладцями,

З мудрецями та вченими заходив у спір,

Любив друзів тай випробував їх,

Побував у краях багатьох народів,

Придивлявсь до людей, до їх звичаїв,

І проникливий дух його пізнав людину,

Пізнав і якнайглибше зненавидив людство

Та закони його.

І, не маючи ані дітей, ні дружини,

Все богацтво своє розділив-роздав вбогим,

Невеличкий лиш взяв караван верблюдів

З припасом, з їстивним,

Та якось вночі, коли Багдад спав

На вкритих кіпарисами берегах Тигру,

Потай покинув місто…

СУРА ПЕРША

Поволi, мов тихий струмок мiж трав,

Ішов караван крізь ніч повну снів,

Спроквола у темряві шлях долав

тай тонко брязкальцями жебонив.

Розміряним кроком верстає путь

караванна вервечка в'юнка;

Колокольці видзвін солодкий ллють –

і пливе між полів луна тремка.

Сповила Багдад дрімота м'яка,

сповнена райських яскравих снів.

А в заростях роз соловей лив спів,

мов над коханням ридав-тьохкотів.

У царськім саду лунав-розлягавсь

фонтанів дзвінкий кришталевий сміх;

З альтанки п'янкий плив димок, мішавсь

з бринінням зойкувань

звабно-щемких.

Мов розсип перлин—каравани зорь—

неквапно долали свої путі.

В безкраї простори плив передзвін

сузірь невгасимих—співи світів.

Духм'яний вітрець казки шепотів –

чи не в Шахразади підслухав їх?

Кіпариси й пальми в солодкім сні

віттям коливали окрай доріг.

І караван той розгонисто йшов,

не озираючись й разу назад;

Незнаний путь Абу-Лалу

кликав, манив

мільйоном принад.

"Все йди та йди, караване мій,

простуй – доки прийде мені кінець,"-

Отак промовляв у серці своїм

Абу Магарі, поезій творець.

"Іди у незайману далечінь,

де волі-неба незмірна бездонь,

До сонця мчи, щоб в серці його

й моє обернулося на вогонь.

Ні! «навсе добре» не мовлю до вас,

батьківська могило, материн спів;

І з вами не вщухне мiй розбрат повiк,

рідний поріг

й згадки дитячих днів.

Я щиро любив і друзів й рідню,

хотів з цілим світом

у злагоді жить,

Тепер… не любов у серці –

змія

отруйної зненависті сичить.

Ненавиджу все, що перш любив,

доволі набачивсь людських чеснот;

В паскуднім смітті людської душі

налічив я тисячу гидь-мерзот.

Та тисячу перша—рабська брехня—

з усіх найбридкіша, як вже на це,

Завжди бо хазяйське масне лице

прикрасить безгрішних святих вінцем.

О, людський язик, ти з небесних барв

сплітаєш сяйливу диво-габу,

Щоб скрити чорнюче пекло душі, –

правдиву річ мовив ти хоч одну?

Гордий караване, йди, занурсь,

у нетрі пустель

спекотно жаркі,

Спинись лише в тіні тих рудих скель,

де здобич вишукують хижаки.

Радше між кублищ скорпіонів-змій

намет я поставлю свій,

Ніж серед згубніших в сотні разів

запопадливих брехунів.

Та не краще й друг, до чиїх грудей

свою голову я було тулив;

Пастку згубну друг у грудях таїть

за машкарою любо-милих слів.

І допоки сонця нещадний жар

пектиме каміння синайських гір,

А застиглі хвилі жовтих пісків

не обернуться на справдешній вир,

Не хочу знати ніяких людей,

на їхнім столі не торкну куска,

І хліб свій їстиму радше там,

де стерво жере гієна бридка.

Нехай роздеруть мене хижаки

й буревій замете сліди,

Та все одно – до останнього дня –

караване мій, йди та йди!"

Ось в останній раз Абу Mагарі

озирнувсь назад—

Багдад мирно спав—

Одвернув гидливо своє чоло

й до шиї верблюда тісно припав.

Приголубив, й тварині між ясних очей

у цілунку уста притис,

А в самого на віях зависли дві

краплини пекучих сліз.

З легким жебонінням по-між полів

тяглась каравану гойдлива тінь

До незнаних країв-пустель,

в незайману далечінь.

СУРА ДРУГА

Все далі і далі йшов караван

повз пальм шелестких нескінченний стрій;

Здіймався пилюки чорний туман

і дихав вогнем вітрець-суховій.

"Простуй, караване. Що кинули ми,

щоб здатне було душу мрією гріть?"-

Таку вів розмову з серцем своїм

великий поет Абу Магарі.

"Покинули жінку кращу богинь?

щасливу любов?

жадань океан?

Простуй, не спиняйсь! Покинули лиш

кайдани й замки,

химери й обман.

Tай що воно – жінка? Хижий павук…

підступна та заздрісна, зла,

лиха;

Цілунком видурює в тебе хліб

і в ліжко твоє з іншим ляга.

Ти в човні хисткім довірся штормам,

ніж жінки щонайчеснішим словам.

Дешева торгівка масних розпуст,

Ібліс ¹

промовля з її звабних вуст.

А в мріях ввижалась тобі зоря,

лілея біліша янгольских крил,

Чий доторк всі рани твої повік,

мов чудо-бальзам, безслідно б скрив.

I так вже жадав, щоб від світ-джерел

покликав тебе спів призивний,

Щоб там скуштувать безсмертя ковток

й виплакать сум свiй грудям неземним.

А жінки любов – ропою поїть,

щоб ти вже й не знав

як жагу втамувать,

Щоб тебе здолала ненаситна хіть,

щоб ти тільки й знав – тіло їй лизать.

О, тіло жінки! напахчена хіть,

гемонська торбина – вмістище зла,

Від плотських твоїх масно-гірких втіх

в душі править тьма

замість світ-тепла.