Вiрменська Читанка

Любов, як і смерть, не здатна жаліть,

тихцем завдає нестерпучих ран:

І як вп'ється хтось труйним зіллям цим,

ото вже і – раб, а як ні – тиран.

Велінь природи вершитель-кат,

ти виток всіх підступів й чвар, любов!

Вируючий хаос, безумства шал,

ти – крові мука, ти маряча кров!

Й тебе, жиното, прокляття шлю я,

одвічний розплідник пристрастей-бід,

Бездонна криниця, що лихо й бруд

несеш-вивергаеш у білий світ.

Повік ненавиджу любов й жінок,

їх ніжних цілунків жорстоку ціну.

Прокляття на їх трясину-постіль;

їх здатність родити тричі клену!

І родам тяжким їх впину нема:

вихлюпують в світ гадюк череду,

Де ті одне-'дного шматують, жруть;

а хіттю спаскудили б й зорь чистоту.

Дурисвіт той, хто батьком стає

та – з благословенного небуття –

Призводить на світ марноту дрібну:

кидає у пекло цього життя.

«З вини

мого батька зазнав я мук

та сам вже не винний не перед ким»²

Зазначити б на могилі моїй,

як яму знайду десь під камнем важким.

Допоки не вщухне прибій навік,

і хвилі морські спинять свій біг,

Нема мені до жінок вороття,

не станеться, щоб я пестив їх.

Голубити буду шипшини кущ,

притисну колючки її до вуст,

У груди розжарених сонцем скель

пестливо та ніжно лицем приткнусь."

А караван все собі жебонів

та міряв зміїсто-звивистий путь,

В блакитну омріяну далечінь

спокійні верблюди ідуть та йдуть.

Передзвін тонкий нібито ридав,

дзвінки краплі сліз по одній ронив;

Наче караван плачем поминав

що любив поет, любив та лишив:

Любові журбу

і тугу щемку,

й принадність химерних

та ніжних снів.

Сам Абу-Лала, від гірких жалів,

від тужливих дум аж зчорнів з лиця,

І течуть думки, наче шлях виткий,

що нема йому ніде край-кінця.

Так сплітався він з шляхом ув одне –

й день і ніч сплива в мовчазній журбі, –

Не одводить зір він з незримих зорь,

та пече його згадок гіркий біль.

На пройдену путь він не обертавсь:

навіщо? .. минулось…

було – нема…

До тих, хто траплявся йому навстріч,

не озивавсь

й вiтань не приймав…³

– – – – – – – – – -

¹ Ібліс – одне з найменувань диявола на Сході

² «З вини мого батька…» позначено на могилі Ісагакяна

³ вiтань не приймав – така поведiнка є порушенням настанов Корану.

СУРА ТРЕТЯ

Ось так караван Абу Магарі,

мов тихий струмок, звивавсь-жебонів.

А місяць з небес на вервечку тварин

своє сумирне сяєво лив.

Лице місяцеве, мов груди

юної пері—розкішні та осяйні—

То соромливо ховалось між хмар,

то знов мигтіло у височіні.

Низками алмазних монист-краплин

сон запашний сповив квітники.

А там, з тріпотінням веселок-крил,

одне з одним любились птахи.

Духм'яний вітрець казки шепотів,

чи не в Шахразади підслухав їх?

Кіпариси й пальми в солодкім сні

віттям коливали окрай доріг.

Уважно вслухався Абу-Лала,

й раз пораз спливaла думка одна:

"Цей світ, далебі, мов казка жива:

одвічна-довічна річ-дивина.

А хто ж її склав, найкращу з казок? –

з оцих ясних зорь, з небачених див.

І хто повіда на безліч ладів? –

ласкаву й невпинну, мов зміна днів.

Народи з'являлись і – в безвість йшли,

не здатні змісту її розгадать,

Один-два з поетів щось, може, й збагли,

рядки їхні й досі світом бринять.

Початок-заспiв не чув ніхто,

й кінця нікому почуть не дано;

Сторіччями тягнеться кожен звук,

спливaють вiки – вiн гуде все одно.

Для кожного, хто родиться на світ,

ізнов починається казка ця;

й сотається аж до миті, коли

людини життя

доходить кінця.

Життя – це лиш сон, світ – казка чудна,

людські покоління –

то караван,

Що йде через казку в сяйливім сні;

мандрівку ж вінча могильний бур'ян.

О ви, дурноверхі, тупі людці,

сліпі щодо снів, до казок глухі,

Одне одному горлянки рвете,

несете у світ паскудства й жахи.

Закони у вас – батіг та ярмо,

діла ваші – плетево павуків,

Що радо згублять й троянди красу

і солов'їний закоханий спів.

Бридото людська! на порох зійдуть

недобрі діла й серця ваші злі:

І часу байдужа рука зітре –

назавжди змете паскудний ваш слід,

І поміж ваших могильних горбків

ревтиме здичавилий буревій…

Де вже збагнути вам диво й красу,

що дарять ця казка й сон золотий."

Мов розсип перлин – каравани зорь

неквапно долали свої путі:

В безкраї простори плив передзвін

сузірь невгасимих—хори світів.

Сотворений світ музикою зорь

повнивсь, чудувавсь, бринів, вирував,

До небес душею спраглою злітав,

урочистий спів ревно наслухав.

– Іди караванe! У зорь передзвін

калатання брязкальць своїх вплітай,

Назад не дивись – простуй у світи,

а тугу мою вітрам ти роздай.

В заобрійну даль унеси мене,

в незвіданий край – самотній, чужий.

О, самотинь! ти – оаза свята,

джерело моїх найсолодшіх мрій.

Небо мовчазне, зглянься вже хоч ти,

гомони зі мной мовою зірок,

Ласку подари зраненій душі,

хай забуду біль хоч на малий строк.

Щемкий смуток-жаль жевріє в душі,

невигойний сум дихать не дає.

Та іще любов, чиста та свята,

в серці розлива

сяєво своє.

Мій вільний дух покори не зна,

немає сил, щоб признав за святі,

Нема йому меж, законів, границь,

ні Зла, ні Добра,

немає й судді.

Не треба мені приязних панів,

і в захисниках потреби нема.

Не з власної волі будь що – тюрма;

насильство та рабство; безправ'я пітьма.

Волі ж прагну я без границь, без меж,

без володарів, навіть Бога без…

Все би я віддав, аби лиш таку –

і лише таку! –

знайти волю десь.

А караван все чвалав уперед

і по-над ним—невагомо легкі—