Вiрменська Читанка

Увесь її путь – убивства й різня,

жахи одворотні, зграї диктат.

Немов вовкулака груди стиска,

вчавлює в лоб мій важки кулаки.

Лише крок зроблю – ланцюг напина,

трима під замком язик мій й думки.

Тягарем важким на плечі лягла,

прагне будь де, кривдити нас;

Під прапором права—з кісток й черепів—

жахні пирамиди зводить весь час.

Вона – геть усе: правда й закон;

сама Справедливість від влади йде.

Вона тобі й совість, і розум, і честь,

а ти – раб німий,

ти – місце пусте.

Прокляття моє владі повік,

цій хижій гієні з тисяччю лап,

Що кров пролива старих й малих,

розчавлює насмерть, де не пройшла б.

Скажіть-но, людці, лякливі раби,

хто меч вклав до рук такому ж, як ви?

Хто дав йому право суд-помсту вершить,

подібних до себе патрать-душить?

Неси ж, караван, до чорних гадюк,

в пісках поховай, хай збудусь страждань;

Неси та звільни від влади повік,

од невідчепних її піклувань."

Безумні громи вогнистим мечем

нещадно сікли орду хмаровиськ;

Тай самі ж розтрощувались об ряди

гір білогривих, де й гинув їх блиск.

І несамовито буря ревла.

між пальм-кипарисів вітер шалів…

Ось місток хисткий схитнув караван –

перебіг – і далі вчвал вже летів.

Так біг він й летів—дзелінь та дзелінь—

вздовж шляху здіймав куряву до хмар,

Неначе від влади мерщій втікав,

аби не зазнать жахливих покар.

СУРА ШОСТА

В полуденну спечну й суху жаринь,

коли чабрець й нарцис пахтіння ллють,

Змокрілий від поту йшов караван,

в пилюці губивсь, долаючи путь.

"Вперед, караване, крізь злий суховій,

навіки занурься в лоно пісків…" -

(У серці поета бриніли знов

з гіркотою й сумом слова різкі.)

"Хай вітер з палючих пустель примчить,

мій слід замете, розвіє, мов дим,

Хай люди повік не взнають де я,

з ними й дихать не буду повітрям одним.

Онде вже бачу левів рудих –

з жовтавих барханів зорять-пасуть,

З розпатланих хвиль їх грив золотих

вітри іскор рій зривають-несуть.

Сюди! не втечу! – шматуйте, дорвіть

серце, яке давно біль роз'їв…

Хай так, аніж знов повертать до людей,

постукати в двері тих крутіїв.

А люди же ж – що?…– в машкарах чорти,

з копитами й іклами, мов кинджал;

Та найнебезпечнішого нема

від їх

язиків отруйливих жал.

І хто вони є? – зла зграя лисиць,

що знають лише до себе тягти.

Донощикі підлі, вбивці дітей, порушники клятв,

і – кати, кати!

У злиднях вони – лестиві старці,

в біді – боягузи,

що зрадять враз.

В богатстві – зловтішливі, мстиві стають;

пихаті та горді всім напоказ.

А добрий завжди злим в жертву іде,

гидь-погань його мордує та гне.

Рідкістю стало вже добре зерно…

все душить в Світ-Полі зілля дурне.

Тож хай западуться Добро і Зло,

а разом й ви, люди,

прокляття вам!

Прокляття й кожній з ваших вір,

що знають лиш пута кувать рабам.

У грошах вся міць, з їх волі стає

найнижча істота першим лицем;

Надійним – крадій,

героєм – тремтій,

тупий – мудрецем,

блядь – честі Взірцем.

Увесь світ людей стоїть на крові,

слабким бути в ньому – смертельний риск.

І робиться в них усе абияк;

сумління мовчить –

усім править зиск.

Усе – ради зиску;

людина світ

в офіру грошам давно принесла,

й ото – образ Божий? витвір Його?..

шайтан-недоносок! погань зла…

Як скласти всі кроки верблюдів моїх

за весь оцей нескінченний путь –

Не перевершать числа підлот,

що в день один здатна людина втнуть.

(Буйні вітровії: з півночі, півдня,

Західний, Східний стихли на мить…)

Тож вислухай, світе, правдиве слово,

я більше не можу мовчать-терпіть.

Це слово палюче по всьому світу –

з краю в край – хай вітри несуть:

Що гірші, огидніші від людей

самі тільки люди і можуть буть.

Допоки в небі мовчазних пустель

міріади зорь невгасно мигтять;

Допоки повзуть бархани пісків

й, мов тії змії, сичать, шурхотять –

Тікай, караван! від шалих утіх,

пиятик та хвойд,

розпуст гвалтівних.

Від площ, де царює грабунок-обман,

від продаж бридких,

купівель брудних,

Від друзів; жінок;

від правд; від юрми –

там помста і кров;

Щодуху, мерщій, стрімголов,

негайно втікай звідтіль,

де вбачиш людини хоча б лише тінь.

Хай тигри, леви мене роздеруть

і жар-буревій замете сліди,

Та все одно, до останнього дня,

караване мій,

йди тай йди."

І лукі тугі верблюжачих ший

від бігу спрямились незгірше стріл,

А позад здіймавсь й до обрію плив

ще один караван –

порохнява й пил.

Між спалених сонцем вбогих полів

мчали вони в незвідану даль,

І бігом своїм на села й міста

тягли-напинали порох-вуаль.

Немов з переляку, Абу-Лала

ніде не спинявсь, тільки й знав що – гнать,

Мовби то жінота, громада, закон

ось-ось його мусили наздогнать.

І так—без упину, без вороття—

проносився караван його вчвал

Повз башти міст, де гудом гуде

за втіхами й хлібом гонитви ґвалт.

Також й мимо сіл –

заскнілих в невігластві тьми віків –

проносивсь поет мерщій…

Ще й підганяв, бо владно звала

зоря золота –

його мрія з мрій.

Караван весь час –

вдень, і вночі –

нескінченний виткий шлях поглинав;

Абу Магарі в буремній душі

похмурі та гнівні думки снував.

Думок розтриюджених караван,

мов ті соколи—втрапивши в смерч крутий—

Злітали й металися в марній надії

ясний притулок знайти.

Він плакав безмовно, тихцем ридав;

стискав його серце безмірний жаль,

Такий нескінченний, як шлях перед ним,

що зміївся-сягав в неозору даль.

На пройдену путь він не обертавсь:

навіщо? .. минулось…

було – нема…

До тих, хто траплявся йому навстріч,