Вітер у вербах

Коли прийшла зима, Ондатр більшу частину дня спав, прокидався пізно, лягав рано. Поки стояв куций зимовий день, він складав якісь вірші або займався дрібними господарськими справами. Постійно хтось заходив потеревенити, тож завжди була нагода почути якусь оповідку чи спогади про події минулого літа.

Варто було тільки згадати ті часи, як у пам’яті спливали міріади спогадів, і кожен наступний спогад був яскравішим за попередній! Ось в уяві оживає розкішна панорама річкового берега, а та плавно перетікає в луки та рівнини — великі сцени, де відбувалися великі дійства. Першим виринуло фіолетове вербозілля, воно погойдувало листочками вигадливої форми, стоячи на краю дзеркального плеса, і звідти йому усміхалось його власне відображення. А от іван-чай показався — стрункий і замріяний, як рожева призахідна хмарка. Повився по землі живокіст, у якому тісно сплелися фіолетова та біла барва, а ось на тлі вранішнього неба нерішуче піднялася на сцену сором’язлива шипшина. Забриніли струни, залунали солодкі співзвуччя, звиваючись у плетива прадавнього гомону, і на сцену виступив місяць червень. Бракувало єдиного учасника дійства — пастушка, що домагався б прихильності німф, лицаря, якого виглядали б у віконце дами, царевича, який поцілував би зелену красуню та силою свого кохання повернув її до життя. Нарешті на сцені з’явився гадючник — поважний, пахучий, у бурштиновому костюмі, і коли він із невимовною грацією зайняв своє місце в ансамблі виконавців, усе було готове до початку вистави.

О, яке дійство тут розпочалося! Надворі завивав вітер, дощ молотив у двері, а напівсонні звірята, поховавшись у своїх нірках, згадували чудові тихі ранки за годину до світанку, коли над річкою висіло щільне молочно-біле укривало. Вони пригадували перші сплески по воді, чиєсь тупотіння на березі, і променисте перетворення землі, повітря та води, коли з-за небокраю несподівано виринало сонце — і все сіре ставало золотим, а світ убирався в різноколірні шати. Вони пригадували п’янкі спекотні полуденки, коли все живе ховалося в зеленому підліску, а сонце сягало крізь нього тоненькими золотими списами та залишало на траві крихітні цятки; полуденне катання на човні та купання в річці, блукання закуреними луками та золотими нивами; і такі довгі та бажані прохолодні вечори, коли спліталися в клубок численні ниточки, коли зав’язувались нові знайомства, а день прийдешній обіцяв нові спокусливі пригоди. Було, було про що погомоніти у ті куці зимові дні, коли різні звірі забігали до Ондатра на гостину! Та навіть так у Крота залишалося багато вільного часу, і одного дня, коли Ондатр, сидячи у кріслі перед каміном, то дрімав, то силкувався знайти потрібну риму, яка весь час від нього утікала, він твердо вирішив, що сам- один піде на розвідку до Дикого Пралісу, а як пощастить, то познайомиться з самим містером Борсуком.

Стояло холодне тихе пообіддя, а небо було холодним, сталево-сірим, коли Кріт вислизнув із теплої вітальні та опинився надворі. Навколо розлягалася голісінька, позбавлена будь-якої рослинності, земля, і Кротові здалося, що він ще ніколи не осягав суть речей так глибоко, як цієї зимової днини, коли Природа в черговий раз поринула у сон, а від її вбрання і сліду не лишилося. Кущі, яри, видолинки — все, що влітку було сховком, криївкою, тайником, тепер нікуди не ховалося, і це Крота зворушувало. Довколишні простори не крилися із таємницями, навпаки, наче виставляли напоказ свою убогість. Не назавжди, звичайно, а допоки знову не заграють маскарадними костюмами, і ось тоді вони, як і раніше, будитимуть його цікавість, вабитимуть до себе, намагаючись спіймати на хитрощі, старі, як світ. Дивився на них Кріт, і йому ставало тужно та водночас радісно. Він був страшенно втішений тим, що така земля, якою була вона зараз, без вибад і без декорацій, не відштовхувала його від себе. Кріт із радістю приймав її такою — простою, дужою та гарною. Йому не хотілося зараз ні нагрітої сонцем конюшини, ні квітучих трав, ні затишного живоплоту, і він не бачив нічого поганого в тому, що буки з в’язами стояли голі, безлисті. Не відчуваючи нічого, крім радісного збудження, Кріт рушив до Дикого Пралісу, що розстелявся перед ним, низький і непривітний, як темний риф у повільних водах тропічних морів.

Ніщо не віщувало лиха. Із хрускотом ламалися галузки, лежняк ловив за ноги, на стовбурах химерно красувалися гриби-наросні, і Кріт мимоволі здригався, вбачаючи у їхніх обрисах знайомі силуети. Він розумів, що це тільки гра, і лякався немов бавлячись.

Та що далі він заглиблювався в ліс, то рідшим ставало світло, густіше стояли дерева, а нори, ліворуч і праворуч, чимраз більше скидалися на роззявлені пащі.

Стояла цілковита тиша.

На землю стали опускатися швидкі та невблаганні сутінки. Вони згущувалися і перед Кротом, і за ним, а світло стало відступати, як вода після повені.

А потім з’явилися ті мармизи!