Вітер у вербах

Вже пізно ввечері, коли від дому відділяло багато миль, натомлені, але щасливі подорожні піднялися на віддалений вигін у безлюдній місцині. Шкапу розпрягли та пустили пастися, а самі всілися на травичці під фургоном. Поки їли нехитру вечерю, Жабс, не закриваючи рота, просторікував про свої плани на майбутнє, а тим часом над землею все яскравіше і сильніше розгорялися зірки. От і золотистий місяць до них приєднався, нишком вигулькнувши, наче з-під землі, і став уважно прислухатися до їхньої бесіди. Кінець кінцем усі полягали на своїх поличках у фургоні, і Жабс, випроставши ноги, сонно промовив:

— Що ж, друзі мої, добраніч! Ось як повинен жити справжній джентльмен! А ви торочите мені про свою річку!

— Про річку я нічого не говорю, — відповів урівноважений Ондатр. — І ти, Жабсе, знаєш це не гірше за мене. Але я думаю про неї, — пристрасно додав він, понижуючи голос. — Так, я думаю про неї, думаю постійно!

Кріт витяг із-під ковдри лапу, намацав у пітьмі Ондатрову лапку і міцно її потиснув.

— Ондатрику, я не робитиму нічого такого, що тобі не до вподоби, — прошепотів він. — А може, давай дременемо звідси завтра? Встанемо вдосвіта та й повернемося до нашої милої старої нірки над рікою?

— Ні, ні, вже будьмо до кінця, — прошепотів у відповідь Ондатр. — Дуже дякую тобі за пропозицію, але я не зможу залишити Жабса посеред поїздки. Покинь його самого — і він неодмінно встрягне у якусь халепу. Що ж до мандрівки, то кінець її не за горами. Всі його примхи минають дуже скоро. А тепер добраніч!

Ондатр навіть уявити собі не міг, наскільки правий він був.

Стільки часу, проведеного на свіжому повітрі, всі тривоги та хвилювання минулого дня зробили свою справу: вранці Жабс хропів без задніх ніг, і, скільки його не термосили, так і не прокинувся. Нічого не вдієш, і Кріт з Ондатром зайнялися справами самі: Ондатр запрягав шкапу, розпалював вогнище, чистив чашки й миски, що залишилися після вечері, та готував сніданок, а Кріт тим часом збігав до найближчого села, яке було не так уже й близько, і приніс молоко, яйця та іншу всячину, яку забув прихопити “завбачливий” Жабс. Коли ж усе найважче було позаду і двоє друзів, добряче натрудившись, сіли перепочити, на арену вийшов Жабс, виспаний та веселий, і почав просторікувати про те, як приємно, як безклопітно вони живуть тепер утрьох, а головне — що їх не обходять усякі турботи та нелегка праця — неодмінні супутники домашнього господарства.

День минув просто чудово: мандрівники блукали порослими травою видолинками, луками, які збігали додолу, й отаборилися, як і вчора, на вигоні. Цього разу Кріт із Ондатром уже пильно стежили за тим, аби Жабс не огинався від роботи, і результат не забарився: коли вранці наступного дня вони рушали далі, від його захоплення мандрівним життям та невибагливим побутом не лишилось і сліду. Натомлений, він намагався вилізти на свою поличку, але був стягнутий із неї силоміць.

Дорога, як і раніше, пролягала через невеличкі луки, а коли повертало на полудень, вони вийшли на великий шлях — найперший великий шлях у їхньому житті. І там звірят спіткала прикра несподіванка. Ніхто не сподівався, що все станеться так швидко, і, як показали подальші події, ця пригода не тільки поклала край поїздці, а й дуже вплинула на долю Жабса.

Отже, наші подорожні безтурботно йшли битим шляхом. Кріт чимчикував біля шкапи та розмовляв із нею. Колись вона наскаржилась йому, що ніхто з нею словом не обмовиться та не має діла до того, що вона думає. А Жабс і Ондатр ступали позаду фургона та про щось говорили. Точніше, говорив Жабс, а Ондатр час від часу вставляв: “Еге, саме так” або “Ну й що ти йому сказав?”, а сам при цьому думав зовсім про інше.

Раптом за їхніми спинами щось підозріло загуло — ледь чутно, наче десь на віддалі дзижчала бджола. Мандрівники обернулися на звук — і побачили вдалині хмарку куряви, а всередині цієї хмарки щось темніло та рухалося, воно неслося на звірів, наче навіжене. “Біп-біп!” — долинуло з куряви, і звук цей скидався на тривожний крик тварини. Не помітивши нічого страшного, всі звірі повернулися до своїх розмов, а вже наступної миті (принаймні, всім здалося, що наступної) ця ідилічна сцена змінилася до невпізнання. Накривши подорожніх хвилею курного повітря, ревнувши так, що з переляку всі поплигали до найближчого рівчака, невідоме чудовисько порівнялося з ними! Від мідноголосого “біп-біп” заклало вуха, перед очима промайнуло блискуче скло й салон із вишуканого сап’яну, водій, що міцно стискав кермо, і на якусь долю секунди автомобіль — величезний, неосяжний, неймовірний — затулив собою землю й небо, здійнявши хмару куряви, що засліпила подорожніх та поховала їх під собою. А наступної миті він знову перетворився на крихітну цятку вдалині та дзижчав, як бджола.