Вітер у вербах

Усередині фургон був маленьким, але дуже зручним. Невеличкі спальні полички, невеличкий стіл, що відкидався до стіни, кухонна плитка, шафки, книжкові полиці, клітка з пташкою, горщики, каструлі, глечики та чайники всіх розмірів і форм.

— Повне спорядження! — піднесено промовив Жабс і розчинив одну із шафок. — Поглянь-но: — бісквіти, консервовані омари, сардини — все, чого душа забажає. Тут у нас содова, тут — тютюн, письмовий папір, бекон, джем, карти і доміно, — перераховував він, спускаючись назад по сходах. — Коли ми сьогодні рушимо в дорогу, ви пересвідчитеся самі, що я про все подбав.

— Перепрошую, — озвався Ондатр, жуючи соломинку, — мені почулося, чи ти таки сказав “ми сьогодні рушимо”?

— Послухай, Ондатре, — стрепенувся Жабс, — ми не перший день з тобою дружимо, тому облиш цю манірність і перестань бурчати. Ти сам прекрасно розумієш, що ви просто зобов’язані поїхати зі мною. Ану як мені знадобиться ваша допомога! Ні, вважатимемо це питання вирішеним, і навіть не думайте сперечатися, я цього терпіти не можу. Чи, може, ти збираєшся все життя нидіти на цій нікчемній, затхлій, старезній річці, проживотіти в норі понад берегом і не знати інших радощів, крім плавання в човні? Я ж хочу показати вам, який широкий світ! Хлопче, я хочу, щоб ти був справжнім звіром!

— Дай мені спокій! — огризнувся Ондатр. — Я нікуди не поїду, і на цьому квит. Не бачу нічого поганого в тому, аби провести все життя на своїй старій добрій річці, жити у своїй нірці та плавати в човні, як і раніше. Кріт теж залишиться зі мною та робитиме те саме, що і я. Правда, Кроте?

— Правда, — промовив вірний Кріт. — Куди ти, Ондатрику, туди і я, тож якщо ти кажеш, що буде так і так, то буде так і так. А все одно, ти знаєш, мені здається, це могло би бути досить… досить цікаво, — додав він жалісно.

Бідолашний Кріт! Життя, наповнене пригодами, виявилося таким новим для нього, таким спокусливим, що годі було встояти проти такої пропозиції! Та й хіба він винен у тому, що з першого погляду закохався у канарковий фургон та все його начиння!?

Ондатр зрозумів, які почуття борються у Кротовій душі, і йому стало не по собі. Він терпіти не міг розчаровувати інших, а Кріт йому подобався, й Ондатр був готовий заради нього на все.

Жабс дивився на друзів і чекав.

— Ходімо в дім, перехопимо чогось на обід, — дипломатично запропонував він, — заразом усе й обговоримо. Не варто поспішати з висновками. Зрештою, як собі схочете. Хлопці, я ж хочу вам подарувати задоволення. “Живи для інших!” — ось моє життєве кредо.

Під час обіду — який, як і все у Жабс-холі, був просто неперевершеним, — Жабс розперезався геть-чисто. Не рахуючись ні з Ондатром, ні з його думкою, він безсоромно вигравав на незайманих Кротових почуттях, мов на арфі. Жабс постав перед ним в усій своїй красі: непостійний, а на додачу ще й страшенний фантазер. Він наобіцяв Кротові золоті гори, розмалював йому всі принади мандрівного життя та дорожніх околиць такими сяйливими барвами, що Кріт сидів і тільки совгався від нетерплячки. Слово за словом, і невдовзі вони вже утрьох говорили про поїздку як про щось само собою зрозуміле і вирішене. І хоч Ондатр залишився при своїй думці, його великодушна вдача взяла гору над особистими міркуваннями. Хіба ж він міг розчарувати відмовою друзів, які, забувши про все на світі, вже передчували захоплюючу подорож та повним ходом складали її план, на кілька тижнів наперед розписуючи, хто чим займатиметься в той чи інший день.

Жабс не приховував задоволення, і коли приготування були закінчені, повів своїх друзів до загороди та попросив спіймати стару сіру шкапу, яка там паслася. Подорож обіцяла бути клопітною, і коняці судилося виконувати в ній найтяжчу роботу, і в захваті від цього вона, природно, не була. Втім, Жабса це нітрохи не бентежило. Шкапині симпатії були на боці загороди, а не дороги, тож нашим друзям довелося добряче попотіти, поки коняку було спіймано. Жабс тим часом докладав у шафки необхідне причандалля та чіпляв під низ фургона торби з наїдками, сітки з цибулею, тюки сіна та різні кошички. Шкапу нарешті зловили й запрягли, фургон рушив з місця, і тут усі нараз заговорили — хто ідучи біля фургона, хто сидячи верхи на дишлі — кому як більше до вподоби. Стояв золотий полуденок. Тішив серце густий запах пилу під ногами, з рясних садів обабіч дороги на всі лади бадьоро щебетали птахи, і проминаючи їх, мандрівники віталися чи навіть зупинялися, щоб похвалитися своїм гарним фургоном. А кролі, які сиділи біля своїх нірок попід живоплотом, сплескували лапками та тільки кричали: “Ого-го! Ого-го! Ого-го!”