Вітер у вербах

— Коли люди зникли, — продовжував Борсук, — до справи взялися сильні вітри та зливи — рік за роком вони вершили свою справу, невідворотно, невідступно. Хтозна, може й ми, борсуки, також приклали свою лапу? Будівлі руйнувалися, осідали, з кожним роком нижче й нижче, доки зовсім не щезли з видноколу. А місце, де вони стояли, засіялось насінням, насіння вибилось у памолодь, із памолоді виросли дерева, а папороть із ожиною допомогли їм приховати останні сліди. Зотлівало опале листя, весняні струмки наносили сюди пісок і землю, які вкривали все, і через якийсь час ця земля знов була готова нас зустріти, тож ми переселилися назад. Там, на поверхні, весь час відбувалося одне й те саме: звірі приходили сюди, роздивлялися, що до чого, і коли їм тут подобалося, залишалися жити, будувалися, плодилися, одним словом, процвітали, їх не цікавила минувшина — не до неї, коли весь час про щось клопочешся. Купин і горбків у цих краях не бракує, та й нір більш як досить, та хто сказав, що це погано? Майбутнє звірів також не цікавить — яке їм діло до того, що колись тут знову можуть з’явитися люди, на якийсь час? А вони таки можуть з’явитися. Сьогодні Дикий Праліс — рідна домівка для різної звірини, і гарної, і поганої, і такої, про яку я не хочу нічого казати. Втім, обійдемося без імен. Усе живе для чогось створене. Та ти, гадаю, і без мене знаєш, хто до чого вдатний.

— Еге, — кивнув Кріт і ледь здригнувся.

— Ну, ну, — заспокоїв Крота Борсук, поплескуючи його по плечу, — то все від того, що ти зустрівся з ними вперше. А так, то не такі вони вже й погані. Місця вистачить усім. А завтра я скажу, що ти мій друг, і ти гулятимеш цим лісом, як у себе вдома. Всі мої друзі ходять там, де забажають, а якщо це комусь не сподобається… Що ж, нехай звертається до мене.

Коли вони повернулися на кухню, Ондатр місця собі не знаходив, бігаючи з кутка в куток. Його гнітила атмосфера підземелля, вона його дратувала, і починало ввижатися, що якщо він не повернеться до річки, то вона кудись зникне. Він був уже одягнутий та з пістолетами за поясом.

— Кроте, ходім, — промовив він із тривогою в голосі, щойно Кріт із Борсуком повернулися до кухні. — Треба йти, поки не засутеніло. Ти ж не хочеш знову ночувати в Дикому Пралісі.

— Все буде гаразд, мій малий друже, — запевнив його Видра. — Я йду з вами, а я тут кожну стежку із зав’язаними очима впізнаю. Чи, може, треба буде дати комусь по шиї, то ви сміливо можете покластися на мене.

— А й справді, Ондатре, чого тут хвилюватися, — заспокійливо додав Борсук. — Мої тунелі тягнуться далі, ніж ти собі думаєш, а ще у мене є кілька підземних ходів, які розходяться у різних напрямках, і, хоч я не дуже патякаю про це перед першим-ліпшим, будь-який із них доведе тебе до краю Дикого Пралісу. Коли настане час іти, саме по такому ходу ви й рушите. А поки що вгамуйся та присядь.

Але Ондатр і чути ні про що не хотів, він мав просто зараз піти до своєї річки, тож Борсукові довелося знову взяти ліхтаря й повести друзів вогким тунелем із застояним повітрям, який зміївся то ліворуч, то праворуч, то вгору, то вниз, то тягнучись під склепінням, то вгризаючись у твердий камінь. Тунель здавався довгим, не одну милю завдовжки. Та ось показався його кінець, крізь підлісок замерехтіло світло, і Борсук, квапливо попрощавшись із друзями, випхав їх назовні, вихід із підземелля замаскував, як міг, плющем, хмизом, опалим листям, та й зник під землею.

Вони стояли на самісінькому краю Дикого Пралісу. Позаду залишалася дивна й незбагненна мішанина з каменю, ожини та коріння дерев, а попереду розлягалися тихі просторі поля, оточені рядами живоплоту, який чорнів проти снігу, ген-ген удалині іскрилася давня знайома річка, а в небі висіло низьке й багряне зимове сонце. Видра, що знав тут усі ходи-виходи, впевнено повів Крота й Ондатра навпростець до далекого переступня. Там вони затримались на хвильку, обернулися назад і побачили суцільну стіну Дикого Пралісу — густого, похмурого, непривітного, сірого в білому обрамленні. А потім дружно, наче за командою, всі троє розвернулися і швидкою ходою рушили додому, де грів камін і все було до болю знайоме, де витанцьовували на стінах відблиски вогню, а за вікнами лунали бадьорі голоси, де текла річка, яку вони знали не перший день і якій беззастережно довіряли, в якому б гуморі вона не перебувала, річка, що ніколи й нічим їх не лякала.

Кріт поспішав, аж спотикався, а його уява малювала мить, коли він знову буде вдома, в оточенні речей знайомих і улюблених, і ще ніколи він не розумів так чітко, що його стихія — це поля, живопліт, борозни від плуга, пасовища, на яких він частенько бував, стежки, де зі сходом сонця все завмирало, доглянуті садки. Незгоди, протистояння, невпинна боротьба з Природою — все це було не для нього. Ні, Кротові цілком вистачить мудрості не полишати цих милих місцин, тісно переплетених із його долею, у яких також були свої пригоди, і тих пригод йому вистачило би на все життя.

Розділ п’ятий МИЛИЙ ДІМ