Вітер у вербах

По кошарі, збившись купою та напираючи на жердини загорожі, широко роздуваючи вузенькі ніздрі та тупцяючи тоненькими ніжками, позакидавши голови назад і наповнюючи морозне повітря над оборою легенькою парою, гасали вівці, а двоє друзів, перебуваючи у доброму гуморі та невпинно про щось теревенячи, поспішали додому. Вони поверталися через поля та луки, а позаду в них був цілий день, проведений у товаристві Видри: вони полювали та лазили розлогими косогорами, де брали свій початок невеличкі струмки, які вливались у річку. Тепер довкола стелилися тіні короткого зимового дня, а шлях попереду ще був чималий. Навмання проминаючи ниву, друзі почули овече мекання й пішли на нього, а повернувши від кошари вбік, натрапили на второвану стежинку. Іти по ній було набагато легше, крім того, щось усередині підказувало, що поки що їм по дорозі зі стежинкою, нашіптувало, що якщо вони підуть по ній, то скоро будуть удома.

— Здається, ми йдемо в село, — дещо вагаючись, промовив Кріт і стишив крок. І справді, вузенька стежинка перебігала в ширшу, потім розходилася до путівця, а тепер вони стояли посеред рівненької шосейної дороги. Звірі не дуже люблять з’являтися в селах, і їхні шляхи, якими би второваними вони не були, завжди пролягають одинцем, обминаючи всі церкви, пошти та забігайлівки.

— Та не переймайся так! — вигукнув Ондатр. — Узимку о цій годині всі сидять у затишку й теплі, зібравшись біля камінів: і чоловіки, і жінки з дітьми, і навіть їхні пси з котами та інша звірина. Тож ми, нічим не ризикуючи, спокійно проминемо село. Крім того, можна буде зазирнути до вікна й побачити, чим вони там займаються.

Темніє в середині грудня швидко, і поки вони, нечутно ступаючи по першому пухкому снігу, наблизилися до села, його вже огортала темна ніч. Обабіч вулиці підсліпувато блимали жовтаві прямокутники вікон, випускаючи у надвірну темінь світло ламп. На більшості низеньких вікон штор не було, і знадвору добре було видно, як селяни в будинках або сидять за чаєм, або займаються роботою, або просто теревенять, сміючись та активно жестикулюючи, і всі вони були наділені отою невимушеністю, про яку навіть видатним акторам нерідко залишається тільки мріяти, — невимушеністю людей, які не знають, що за ними хтось спостерігає. Отак пересуваючись від однієї сцени до іншої, двійко наших глядачів, яким ще було йти та йти додому, дивилися, як господар погладжує кота, як обережно підіймають і несуть на ліжко сонну дитину, як чоловік, солодко потягнувшись, починає вибивати об край димучого поліна свою люльку. Аж ось Кріт підійшов до одного заштореного віконця, де в ніч дивилися не декорації, а біла пустка, і в ньому з непереборною силою стало оживати відчуття домівки й того невеличкого світу, який оточений стінами і в якому можна забути про велике й бурхливе довкілля. Упритул до білої фіранки висіла клітка з пташкою, у клітці чітко вимальовувалися кожен прутик, кожне сідальце — геть усе, аж до вчорашньої цукрової грудки, що вже втратила форму. На середньому сідальці, начубившись, сиділа мешканка клітки, і вона здавалося такою близькою, що тільки руку простягни — і відчуєш пальцями її пір’я. У цьому театрі тіней можна було навіть розрізнити чітко окреслені краї розпушених пір’їнок.

Подорожні бачили, як сонна пташка тривожно здригнулася, прокинулася, тоді стрепенулася і підняла голову. Видно було, як вона через силу позіхає, розтуляючи крихітного дзьобика, озирається та знов ховає голову у пір’ї, як поступово нерухоміють розпушені пір’їнки. А потім дунув у потилицю крижаний вітер, защипала морозяна сльота — і звірята повернулися до реальності. Знову занили померзлі пальці, загуділи натомлені ноги та нагадав про себе неблизький шлях додому.

Та ось нарешті село залишилося позаду, ряд хатинок різко урвався, й, опинившись по інший бік дороги, Ондатр і Кріт знову відчули в нічній темряві приємний запах поля. Зусиллям волі вони примусили себе зробити останній кидок, отой кидок, за яким на них чекала домівка, кидок, який, ми знаємо, збігається з закінченням дороги, за яким подеколи чекає рипіння засувки, грайливе полум’я каміна, десятки знайомих предметів, які вітають нас, немов подорожніх, що після тривалої відсутності повертаються з-за далеких морів. Друзі мовчали і вперто йшли вперед, і кожен думав про своє. Кріт майже всю дорогу думав про вечерю, бо в чорнильній пітьмі все, що він бачив, здавалося йому чужим і незнайомим, крім того, він просто слухняно брів за Ондатром, цілком поклавшись на його чуття, тож про що йому було ще думати? Ондатр же, як завжди, ступав попереду, опустивши плечі та прикипівши поглядом до прямого, як стріла, сірого шляху попереду себе. Тож не дивно, що йому було не до Крота, а коли він нарешті почув, як той його гукає, то підскочив, як ужалений.