Вітер у вербах

Люди давно вже втратили колишню гостроту відчуттів, і ми не маємо навіть відповідних слів, якими можна було б описати повсякденне спілкування тварин із довкіллям. Ми можемо сказати “слух” або “нюх”, але хіба це слово зможе передати всі трелі, високі й низькі, з вурканням чи без, серед дня або ночі, ті звуки, що кличуть чи застерігають, підбурюють чи відганяють. І от один із таких таємних, чарівних погуків почув Кріт із підземних глибин, а почувши, дрібно затремтів усім своїм тілом, настільки знайоме було відчуття. Він зупинився, як укопаний, повів носом туди-сюди, намагаючись упіймати невловимий слід, що витав у повітрі, вражаючи його до глибини душі. Аж ось наступної миті Кріт знову його вловив, і цього разу слідом за відчуттям на нього ринула ціла злива спогадів.

Дім! Ось що все це означало, ось що вабило до себе, ось що пестило його, бринячи у повітрі. Неначе чиїсь невидимі руки підштовхували, тягнули його в один і той же бік! Еге, та він же, мабуть, зовсім близько, його старенький дім, дім, який він поспіхом колись покинув того дня, коли познайомився з річкою, і до якого більше не вертався! І тепер дім розсилав своїх гінців та глашатаїв, щоб ті привернули до нього Кротову увагу, щоб повернули блудного сина до рідних пенатів. Від того погожого ранку, коли він рушив назустріч весні, Кріт дуже рідко згадував свою домівку, поглинутий новим життям, його принадами та несподіванками, яскравими та заворожуючими враженнями. І тепер, коли накотилися спогади, він чітко, наче намальованим, бачив у пітьмі свій дім! Ну й що, що він обшарпаний, тісний, і має мало меблів? Це ж його дім, він власноруч зробив його, до нього так радісно було вертатися після насиченого дня! І дім радів йому, не варто навіть сумніватися, він сумував за Кротом, чекав його повернення, і зараз намагався донести це до нього, може, трохи жалісно, з докором, але без гіркоти і злості. Сумно зітхаючи, дім просто хотів нагадати Кротові: я тут, неподалік, і досі чекаю на тебе!

Заклик цей був зрозумілий, зміст його — очевидний. Кріт має просто зараз відгукнутися на нього та піти додому.

— Ондатрику, зачекай! — гукнув він, аж знемагаючи від радісного хвилювання. — Ходімо назад! Ну ж бо!

— Кроте, ми йдемо далі! — бадьоро відповідав Ондатр, не стишуючи кроку.

— Ондатрику, будь ласка, спинися! — заблагав нещасний Кріт, відчуваючи душевні муки. — Ти нічого не розумієш! Тут мій дім, мій старий дім! Я відчув його присутність, і він десь тут поряд, під самим носом. Я просто не можу не піти до нього, не можу, не можу! Ох, Ондатрику, таж повернися! Будь ласка, ну будь ласка, повернися!

Поки Кріт говорив це, Ондатр пройшов чималу відстань і вже не міг до пуття розібрати, що той йому кричить, не кажучи вже про розпачливі нотки в голосі Крота. Крім того, всі його думки були поглинуті погодою, бо якесь чуття підказувало Ондатрові, що дуже скоро може повалити сніг.

— Кротику, повір мені, ми не можемо втрачати ні секунди! — прокричав він у відповідь. — Хай що ти там знайшов, прийдім по нього завтра. А зараз я спинитися не можу, бо надто пізно, і знов збирається на сніг, і тоді я за дорогу не поручуся! Кроте, мені потрібен твій нюх, ходи скоріше сюди, не лови ґав! — І, не чекаючи відповіді, Ондатр без вагань рушив далі.

Бідолашний Кріт стояв серед дороги сам-один, серце його краялося на шматки, а до горла — все ближче та ближче — підступав болісний клубок. Кріт відчував: ще трохи — і клубок цей вирветься назовні несамовитим плачем. Та його відданість другові з честю витримала цю тортуру. У Крота навіть гадки не виникло покинути Ондатра самого. А запахи старого дому вабили, шепотіли, благали, а коли це не допомогло, перейшли на наказовий тон. І Кріт наважився позбутися їхніх чар. Через силу, розриваючи струни свого серця, він похилив голову та покірливо побрів за Ондатром, а слабенькі запахи дому тягнулися за його носом, докоряли за черствість, забудькуватість і за нового друга.

Він ледве-ледве наздогнав Ондатра, який навіть гадки не мав про Кротову драму і відразу заговорив про те, чим вони займуться, повернувшись додому, про те, як весело палатиме камін у вітальні, і про те, що краще було б з’їсти на вечерю. Він говорив і навіть не звернув уваги на те, що Кріт весь час мовчить і взагалі якийсь пригнічений. І вже коли вони пройшли чималий шмат та вийшли до пеньків на краєчку гаю, що ріс уздовж дороги, Ондатр зупинився і лагідно зауважив:

— Слухай, Кроте, давній друже, та ти ж геть вибився з сил. Ти не маєш сил навіть ворушити язиком, і ноги тягнеш так, ніби вони зі свинцю. Давай присядемо на хвильку та перепочинемо. Снігопаду поки що немає, а найважче вже позаду.