Вітер у вербах

Один старий джентльмен, який уже тривалий час тицяв Жабса у спину, відтіснив його від каси і (подумати тільки!) звернувся до нього “моя дорогенька” — це було найбільшою образою того вечора.

Спаплюжений, збентежений, Жабс побрів пероном, біля якого стояв поїзд, і по щоках йому котилися сльози. Як прикро, думав він, коли рятуєшся від небезпеки, додому вже рукою подати, і тут усе летить шкереберть тільки тому, що забракло кількох нещасних шилінгів, а станційним попихачам не сподобався твій вигляд. Невдовзі відкриється його втеча, пошлють погоню, Жабса зловлять, змішають з багном, закують у кайдани, повернуть до в’язниці, посадять на хліб з водою, і знову доведеться спати на соломі. Йому подвоять охорону, удвоє збільшать термін покарання, а наглядачева донька!.. Вона підніме його на сміх! Ну що тут робити? Бігун із Жабса був поганий, а постать його вже намозолила очі.

А може, залізти під вагонну лавку? Він бачив, що так їздили школярі, знаходячи інше призначення грошам, отриманим на дорогу від турботливих батьків. Отак міркуючи, він дійшов до паровоза, біля якого порався машиніст, огрядний чолов’яга з масельничкою та жмутом ганчір’я, що дбайливо витирав та змащував механізми.

— Доброго дня, матусю! — привітався машиніст. — Щось сталося? Вигляд у тебе не дуже веселий.

— О, сер, — проквилив Жабс, зриваючись на плач. — Я — бідна нещасна праля, загубила всі гроші, мені нема чим заплатити за квиток, а сьогодні конче треба бути вдома, і що робити, я не знаю, хоч плач! Я в розпачі!..

— Кепські справи, нічого не скажеш, — задумався машиніст. — Загубити гроші на дорогу, а вдома ж і діти, напевне, чекають, я вгадав?

— Та є, — проридав Жабс. — І сидітимуть вони голодні та холодні, або допадуться до сірників, чи лампи гасові поперекидають, дітвора нерозумна! Пересваряться, вироблятимуть, що заманеться. Я просто в розпачі!

— Гаразд, слухай, що я тобі скажу, — мовив добрий машиніст. — Кажеш, ти праля? Що ж, дуже добре. А я, як бачиш, машиніст, і робота ця страх яка брудна. Не напасешся на неї сорочок, і моя дружина вже дивитися на них не може. Якщо ти, діставшись додому, випереш кілька моїх сорочок і перешлеш їх мені, то так і бути, візьму тебе на паровоз. Це, звісно, суперечить правилам залізничної компанії, та в цій глушині ми їх і так не дуже дотримуємося.

Варто було Жабсові залізти до кабіни машиніста, як відчай змінився радістю. За все життя життя він не виправ жодної сорочки, гадки не мав, як це робиться, і, зрештою, не збирався нічого прати. “Коли я буду вдома, у Жабс-холі, — думав він, — де мені нічого не загрожуватиме і де в мене знову будуть і гроші, і кишені для них, я просто надішлю машиністові грошенят, яких йому вистачить не на одне прання, а це те саме, що випрати самому, а може, й краще.

Черговий махнув прапорцем, даючи дозвіл, машиніст весело свиснув, поїзд рушив, набираючи хід, і Жабс зачаровано дивився, як вони минають справжнісінькі поля обабіч колії, дерева, живоплоти, корів, коней. Кожна мить наближала його до Жабс-холу, до вірних друзів, до грошей, які брязкатимуть у кишені, до м’якого ліжка, в якому він спатиме, до смакоти, яку він їстиме, до шаленого захвату, який викличуть розповіді про його походеньки та хитрощі. Він став стрибати, кричати, співати уривки з усяких пісень, чим дуже здивував машиніста, який бачив трохи праль на своєму віку, але щоб аж таких…

Вони проїхали вже чимало, і Жабс почав мріяти, що їстиме сьогодні на вечерю, коли, кінець кінцем, дістанеться додому, як раптом він помітив, що машиніст, якось дивно збентежившись, перехилився через поруччя та до чогось прислухається. Потім він видерся на купу вугілля і почав вдивлятися понад кабіною удалечінь. Нарешті, обернувшись до Жабса, він промовив:

— Що за дива! Сьогодні мій поїзд останній, більше в цьому напрямку ніщо не іде, а за нами, голову даю на відсіч, щось таки котиться!

Жабсову легкодумність як вітром здуло. Він став серйозним, спохмурнів, щось тупо занило в спині, потім — у ногах, захотілося присісти і зовсім не думати про можливі наслідки.

У небі світив місяць, і машиніст, стоячи на купі вугілля, нарешті помітив на колії, далеко позаду, якийсь рух.

— Ага, тепер я бачу! — вигукнув він незабаром. — Це паровоз женеться за нами, летить, як скажений! Схоже, погоня!

Бідний Жабс скрутився на вугільному пилу і намагався щось придумати, але нічого у нього, сердешного, не виходило.

— Вони наздоганяють! — закричав машиніст. — А люду на тому паровозі — тьма! Якісь пристаркуваті охоронці, он — алебардами погрожують, полісмени в шоломах — ач як кийками розмахують!.. Ще якісь одоробла в капелюхах, усі з револьверами… Сліпому видно, що то нишпорки. Весь той набрід махає руками, наче божевільний, та лементує раз за разом: “Стій!.. Стій!.. Стій!..”

І тут Жабс гупнув навколішки просто на вугілля, благально скинув лапи догори і заволав: