Вітер у вербах

— А тепер, Жабсе, твоя черга, — промовила дівчина. — Знімай піджак і жилет, ти й без того виглядаєш нівроку.

І, затрусившись від сміху, вона почала защіпати на Жабсові гачечки ситцевого плаття, спритно накинула шаль і зав’язала на підборідді стрічки потріпаного чепця.

— Ну просто викапана тітка, — не стрималася дівчина, — і б’юся об заклад, ти ще ніколи не виглядав таким поважним, як тепер. Ну що ж, бувай, Жабсе, хай тобі щастить. Іди тим самим шляхом, яким тут опинився. А коли хтось щось казатиме, як зазвичай тут буває (ну що візьмеш із тих чоловіків), то просто віджартовуйся і не думай нариватися. Пам’ятай: ти — одинока вдова, сама-одна у цьому світі, і тобі таки є що втрачати.

Несамовито гупало Жабсове серце, коли він, намагаючись нічим себе не виказати, обережно ступив назустріч найнебезпечнішій, найризикованішій у своєму житті авантюрі. Та все йшло як по маслу, і тільки трохи гнітила думка, що доводиться вдавати з себе простолюдинку, хоча було зрозуміло, що це його єдиний шанс. Знайома всім і кожному опецькувата праля в ситцевому платті безперешкодно входила й виходила крізь усі ґратчасті двері — аж до важкої брами. Коли втікач зупинився, вагаючись, куди повернути, на допомогу прийшов вартовий при наступному вході, який, запізнюючись на чаювання, гаркнув на пралю, щоб та швидше переставляла ноги та не примушувала його стовбичити всю ніч на варті. Найбільше дошкуляли жартики та загравання, які щедро сипалися на Жабса. О, він показав би цим неотесам, як жартувати з ним! Жабс добре знав, що таке почуття власної гідності, а жарти охоронців були здебільшого вбогими, незграбними, без жодного натяку на гумор. Та хай там як, а він, хоч і не без труднощів, тримав себе в руках. Відповідав так, як, на його гадку, мала б відповідати праля, ні на мить не забуваючи про межі пристойності.

Здавалося, минула вічність, перш ніж йому вдалося пройти через останній двір, відбитися від настирливих запрошень, на які не скупилися охоронці з останньої будки, та ухилитися від обіймів останнього вартового, який з удаваною пристрастю благав дозволу обняти пралю на прощання. Нарешті Жабс почув, як за спиною брязнула хвіртка у масивній брамі, відчув розпашілим чолом свіже повітря безмежного світу — і зрозумів: він вільний!

Окрилений легким успіхом зухвалої витівки, Жабс жваво попростував туди, де світилися вогні міста. Він і гадки не мав, що робитиме далі, але твердо знав одну річ: треба якнайшвидше забратися звідси, подалі, подалі від тих місць, де кожна собака знала пралю, яку він із себе удавав.

Поки Жабс ішов, отак міркуючи, його увагу привернули червоні та зелені вогні, які світилися неподалік, трохи на віддалі від міста, а вухо вловило пуфкання й сопіння парових котлів та брязкання вагонів на стрілках. “Ага, — подумав він, — ось і підказка! Що мені потрібно, так це залізнична станція, і просто щастя, що до неї не треба йти через місто та відбріхуватися, щоб усі вірили, що я простолюдинка. Так воно, може, й безпечніше, але ж самоповага…”

Отже, Жабс прийшов на станцію й уважно переглянув розклад руху поїздів. З’ясувалося, що поїзд, із яким йому більш-менш по дорозі, відбуває за півгодини.

— Ого, знову поталанило! — зрадів Жабс і кинувся до каси купувати квиток.

Він назвав станцію, найближчу до села, біля якого знаходився Жабс-хол, і за звичкою сягнув лапкою туди, де мала би бути кишеня жилета, щоб витягнути гроші на квиток, але намацав ситцеве плаття, яке так принадно підкреслювало його форми і про яке він геть забув. Те плаття все й зіпсувало. Як у страшному сні, Жабс боровся з отою чудернацькою та водночас простою одежиною, яка немов тримала його за руки, зводила нанівець усі зусилля, нахабно насміхалася з нього. За Жабсом уже стояла чималенька черга нетерплячих пасажирів. Вони щедро сипали порадами, розумними та не дуже, до речі й не до речі лізли із зауваженнями. Нарешті, так-сяк (як саме, він і сам не розібрав) Жабс подолав усі бар’єри, лапнув по тому місцю, де завжди бувають жилетні кишені, і… Не виявив ні грошей, ні кишені, ні навіть самого жилета!

І тут він із жахом пригадав, що піджак і жилет залишилися в темниці, а разом з ними — і гаманець, і гроші, і ключі, і годинник, і сірники, і пенал — тобто все те, що надає життю якогось сенсу, чим тварина із численними кишеньками, вінець творіння, відрізняється від тих, хто має лиш одну чи не має жодної, тих, хто стрибає та снує по землі так, як йому заманеться, бо що з них візьмеш?

Близький до відчаю, Жабс (а, будь що буде!) пригадав колишні звички (щось середнє між замашками поміщика та манерами Оксфордського професора) і сказав:

— Панове, послухайте! Я забув удома гаманець. Купіть мені квиток на поїзд, а завтра я перешлю вам гроші. Згода? Там, куди я їду, мене всі знають.

Касир поглянув на Жабса, на його поношений чорний чепець — і засміявся.

— О, так, ви, мабуть, і справді знамениті у своїх місцях, — мовив він, — якщо частенько показували цей номер. Послухайте, місіс, відійдіть від вікна, ви заважаєте іншим!