Вітер у вербах

Опинившись у головному річищі, звірі повернули човна проти течії й попливли до того місця, де, вони це знали, самотньо вартував їхній друг. Коли до броду стало близько, Кріт підігнав човна до берега. Друзі висадили Портлі на буксирну стежку, показали, куди йти, поплескали на прощання по спині й відчалили від берега. Вони дивилися, як видреня перевальцем, поважно й не без задоволення прямує стежкою, як раптом витягнулася його мордочка, як Портлі побіг, зірвавшись із поважної ходи на вайлувату інохідь, почули, як він пронизливо закричав і став звиватися, як усі видри, коли їм трапиться щось знайоме. Друзі глянули далі за течією і побачили, як знервований, змучений Видра зірвався з мілини, на якій він сидів і терпляче чекав, почули радісний несамовитий скрик, побачили, як він метнувся через верболіз на стежку. Тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна. Пошуки успішно закінчилися, і можна було плисти туди, куди несе їх повновода течія.

— Слухай, Ондатре, якась дивна втома, — мовив Кріт, знесилено спираючись на весла, а човен плив собі за течією. — Ти, мабуть, скажеш, від нічного неспання, але це не те. Влітку ми й так не спимо половину ночей. Ні, це таке відчуття, ніби ти пройшов через щось надзвичайно врочисте, і воно тільки що закінчилося. Але ж нібито не сталося нічого такого.

— О, щось надзвичайно дивовижне, приємне й гарне, — буркнув Ондатр, приліг на спину і заплющив очі. — Кроте, я відчуваю те саме, що й ти. Якась смертельна втома… Ні, тіло не стомилося, але втома — смертельна. Як добре, що не треба гребти, річка сама доправить нас додому. Як чудово знову відчути сонце, його тепло, що прогріває до кісток! І слухати, як грає вітер в очереті!

— Схоже на музику — далеку-далеку музику, — промовив Кріт, похмуро киваючи.

— І я так думаю, — мляво пробурмотів замріяний Ондатр. — Музика танцю, ритмічна така, безперервна, але в ній є слова, так, вона переливається у слова, а потім наново перетікає в музику… Я чую їх час від часу… тоді знову чую танок, а потім — тиша і шепіт очерету.

— В тебе кращий слух, ніж у мене, — сумно мовив Кріт. — Я не чув жодного слова.

— Давай я спробую тобі переказати, а ти послухай, — глухо мовив Ондатр, не розплющуючи очей. — Ось вона знову перетікає у слова — слабкі, але розбірливі…

Ти забудеш про морок і страх
І радітимеш барвам світанку,
Побачиш, я зможу, прийду, допоможу,
А ти це забудеш до ранку.

— Очерет зітхає та підхоплює: “Забудеш, забудеш”, — і ці слова поволі сходять на шелест і шепіт. А далі знову голос починає:

Щоб не було ні крові, ні ран,
Хитрі пастки шукатиму ревно,
Розплутаю сильця, звільню твої крильця —
А ти це забудеш напевно!

— Підпливи ближче до очерету, чуєш, Кроте, ближче! Я вже майже нічого не чую, дуже-дуже слабенько.

Я підмога і втіха, зову
Тих, хто лісом похмурим блукає,
Хто б не втрапив в біду, я заблуду знайду,
А він хай усе забуває!

— Ближче, Кроте, ближче! Ні, тепер уже все. Замість пісні шелестить очерет.

— А що вони означали, ті слова? — запитав здивований Кріт.

— Чого не знаю, того не знаю, — щиро зізнався Ондатр. — Що почув, те й переказав. Ага! Ось вони знову, тепер уже повні та ясні! О, нарешті, це щось справжнє, неповторне, просте… пристрасне… досконале…

— Ну що ж, давай послухаємо, — мовив Кріт, чесно прокунявши під палючим сонцем кілька хвилин.

Але йому ніхто не відповів. Кріт зиркнув на Ондатра — і все стало зрозуміло. З виразом невимовного блаженства на мордочці, так ніби він ще слухав вітер в очереті, натомлений Ондатр спав, як немовля.

Розділ восьмий ЖАБСОВІ ПРИГОДИ

Опинившись у вогкій та смердючій темниці, Жабс відчув, як густий похмурий морок середньовічної фортеці відділив його від решти світу, в якому світить сонце і біжать рівнесенькі шосе, в якому він ще вчора був щасливий та почувався так, немов усі дороги Англії належали йому. Отож, він розтягнувся на підлозі на повен зріст, і стало йому так гірко, так важко й тужно, що він аж заридав.

— Усе, кінець усьому, — заголосив він. — У будь-якому випадку, мені тепер точно кінець, а отже, це кінець усьому. Не буде більше Жабса, чудового Жабса, багатого, гостинного, незалежного, безтурботного і ґречного! На звільнення ніякої надії, — побивався він, — я нестиму суворе покарання за зухвале викрадення чудового автомобіля, за лайку та образу полісмена! — Жабса знову здушили ридання. — О, який я дурень! — не вгавав він. — Всім тим, хто ще вчора був радий зі мною знатися, сьогодні доведеться забути навіть ім’я Жабса! О мудрий старий Борсук! — казав Жабс. — О розумний, кмітливий Ондатр і добрий Кріт! Як тверезо ви про все міркуєте, як розумієтеся на людській вдачі, для вас немає таємниць! О бідолашний, усіма покинутий Жабс!