Вітер у вербах

— Так то воно так, ось тільки цього разу все набагато серйозніше, — замислено промовив Ондатр. — Його нема вже кілька днів, і видри з ніг збилися, шукаючи малого, обнишпорили все вгорі, внизу — як у воду канув! А кого вони вже тільки не питали по віддалених околицях — ніхто нічого не бачив. Думаю, Видра непокоїться набагато більше, ніж можна по ньому сказати. Якось він прохопився, що Портлі ще не дуже добре плаває, і схоже, Видра думає про дамбу. Там зараз висока вода, тільки згадай, яка пора надворі, а дітвора на дамбу так і суне. А ще там можуть бути… пастки і всякі такі штуки, та зрештою, чи тобі цього не знати!.. Видра не з тих, хто без потреби хвилюватиметься за сина. А тепер він таки хвилюється! Коли я йшов додому, сердега вийшов зі мною, сказав, що хоче подихати свіжим повітрям, ще говорив, що хоче розім’яти ноги. Але я бачив, що йому не до прогулянок. Слово за слово, я його розговорив і витягнув геть усе. Виявляється, Видра збирався всю ніч просидіти над бродом. У тому місці, знаєш, де колись був брід, коли ще моста не було?

— Знаю, знаю, — кивнув Кріт. — А чого це Видра намірився чекати саме там?

— Здається, він починав учити Портлі плавати, — пояснював Ондатр. — На тій мілині попід берегом, де галька. Там же він учив його ловити рибу, там же малий Портлі піймав свою найпершу рибину, а потім дуже пишався. Малий любив це місце, тож Видра думає, що коли він вертатиметься, то звідки б не йшов (якщо вертатиметься взагалі, бідний малюк!), ноги приведуть Портлі до його улюбленого броду, а там, ти ж розумієш, і затриматися недовго, і просто загратися. Тож Видра щоночі ходить туди й сидить, покладаючись на випадок. Ти розумієш — на випадок!

Вони трохи помовчали, і кожен думав про одне й те ж: про самотнього, доведеного до відчаю звіра, який усю ніч сидить напоготові біля броду і чекає, що доля зглянеться на нього.

— Так-так, — озвався нарешті Ондатр, — гадаю, час подумати про сон. — Але сам навіть не ворухнувся.

— Ондатре, — сказав Кріт, — я не можу просто так піти й завалитися в ліжко, пальцем об палець не вдаривши, хоч, може, тут і справді нічим не допоможеш. Давай візьмемо човна та попливемо річкою вгору. Десь за годину зійде місяць, і тоді ми зможемо пошукати як слід. Принаймні, це краще, ніж просто піти спати, нічого не зробивши заради порятунку Портлі.

— Я й сам так щойно думав, — озвався Ондатр. — Так чи сяк, а спати такої ночі не годиться; та й світанок не за горами, і можна буде вивідати щось у “ранніх пташок”.

Вивели човна, Ондатр сів на весла і тихо погріб. Посеред річки стелилася ясна вузенька смуга, в якій ледь видно відбивалось небо. А попід берегом на воду падали тіні від кущів та дерев, здаючись такими ж твердими, як і самі береги. Кріт, що сидів на кермі, уважно вдивлявся в річкову темінь. Ніч, порожня темна ніч, рясніла неясними звуками: співами, щебетанням, шелестінням. Дрібна звірина, забувши про сон, завзято снувала туди і сюди, займаючись нагальними нічними справами, поки світанок не розжене на заслужений перепочинок. Сама вода дзюрчала голосніше, ніж удень, і булькання та хлюпотіння були різкішими та раптовішими, і Кріт із Ондатром повсякчас здригалися від звуків, які здавалися справжнісінькими живими голосами.

Чітко та рельєфно вимальовувався проти неба край землі, а в одній чверті він видавався особливо чорним супроти сріблястого сяйва, що розгорялося чимраз яскравіше. Аж ось нарешті понад крайкою землі, яка завмерла у чеканні, повільно та велично зійшов місяць, гойднувся понад видноколом, наче звільняючись від земних обіймів, та й полинув собі вгору. Звірі знову взялися оглядати всі поверхні — прилеглі луки, принишклі сади, водяне плесо — від берега й до берега. Усе навкруг лежало, наче на долоні, позбувшись таємничого покрову, відкрите й зовсім не страшне. Все було видно, як удень, і разом з тим інакше, ніж удень. їх вітали знайомі місця, вбрані в інші шати, неначе їм вдалося непомітно відлучитися, вдягнути чисті одежі і тихо повернутися назад. І ось тепер вони стояли, сором’язливо усміхалися й чекали, впізнають їх чи ні.

Прив’язавши човна до верби, наші друзі ступили до мовчазно-сріблястого царства і взялися обшукувати живоплоти, дуплясті дерева, яружки та струмки у них, не проминаючи і рівчаків та пересохлих річищ.

Скінчивши пошуки, вони сіли в човен, перепливли річку й так само, до останньої шпарки, обнишпорювали протилежний берег, а місяць, який спокійно й незворушно висів у безхмарному небі, як міг допомагав їм у цих пошуках, дарма, що до нього далеко. А там настала і його пора, й він знехотя спустився до землі, залишив їх самих, і знову річку та поля сповив серпанок загадковості.